Ніч прийшла до села раніше, ніж мала. Ще сонце не встигло повністю сховатися за лісом, а над хатами вже висів густий сірий туман. Люди майже не виходили на вулицю. Вікна були зачинені, двері підперті, а біля кожного порога лежали пучки звичайного полину, яким старші жінки намагалися захистити свої домівки. Та всі розуміли: цього разу звичайні трави не допоможуть. Чорний полин уже пустив коріння глибоко в землю, а разом із ним у село повернулося те, про що десятиліттями боялися навіть говорити пошепки.
Лада стояла біля старого дуба й дивилася на другу браму. Вона була відкрита лише наполовину, але з її темряви тягнуло таким холодом, що дівчина мимоволі обійняла себе руками. Поруч стояв Динис. Він мовчав, хоча Лада бачила, що йому теж страшно. Марія тримала в руках стару книгу, сторінки якої самі перегорталися від невидимого вітру. А Фелікс сидів на корені дуба й дивився в темряву своїми золотими очима.
— Ти сказала, що це остання ніч, — нарешті промовила Лада.
Марія підняла погляд.
— Я сказала, що може бути останньою.
— Для кого?
Знахарка довго мовчала.
— Для Берегині.
Лада відчула, як ці слова боляче вдарили всередині.
— Тобто для мене?
— Я не знаю.
— Але ти боїшся.
Марія не стала заперечувати.
— Так.
Лада гірко усміхнулася.
— Я все життя думала, що Берегиня — це щось добре. Щось сильне. Щось, чим можна пишатися.
— Так і є.
— Тоді чому всі навколо мене так бояться цього слова?
Марія закрила книгу.
— Бо сила ніколи не приходить без ціни.
Динис підійшов ближче.
— Якою буде ціна?
Марія подивилася на нього.
— Якщо брама відкриється повністю, Берегиня повинна буде зробити вибір.
— Який?
— Залишитися в людському світі... або перейти туди, звідки прийшла її сила.
Лада заплющила очі.
— А якщо я не виберу?
Марія відповіла дуже тихо:
— Тоді виберуть за тебе.
У цей самий час у хаті Мирослави було зовсім інакше.
Тут горіло кілька свічок. Мирослава сиділа на ліжку, тримаючи одного сина, а Богдан ходив кімнатою з другим на руках. Діти то засинали, то прокидалися, ніби відчували неспокій дорослих.
Мирослава дивилася на них і не могла позбутися тривоги.
— Богдане...
— Я тут.
— Мені здається, вони щось відчувають.
Він сів поруч.
— Вони ще зовсім маленькі.
— Саме тому.
Вона торкнулася пальчика одного з дітей.
— Вони ще не вміють говорити, але дивляться так, ніби знають більше за нас.
Богдан узяв її за руку.
— Не думай зараз про погане.
— Я намагаюся.
— Ми разом.
Мирослава подивилася на нього.
— А якщо цієї ночі з нами щось станеться?
Богдан міцніше стиснув її пальці.
— Тоді я все одно буду поруч.
Вона схилила голову й заплакала.
Не від страху.
Від того, що нарешті зрозуміла, наскільки сильно боїться втратити цей маленький світ, який вони створили разом.
Богдан обережно обійняв її.
— Пам'ятаєш, як ти колись сказала, що не віриш у долю?
Мирослава крізь сльози усміхнулася.
— Пам'ятаю.
— А тепер?
Вона подивилася на дітей.
— Тепер я думаю, що доля — це не те, що нам написали. Це те, що ми робимо, коли нам страшно.
Богдан поцілував її в чоло.
— Ось за це я тебе й люблю.
І в ту саму мить за вікном пролунав крик.
Обидва завмерли.
На подвір'ї чорний полин почав рухатися.
Біля дуба Лада раптом відчула сильний біль у долоні.
На шкірі знову з'явилася печать.
Чотири стихії спалахнули одночасно.
Земля затремтіла.
Вода в озері піднялася хвилею.
Полум'я біля старого каменя стало майже білим.
А вітер закрутився навколо Лади.
— Ладо! — крикнув Динис.
Вона не могла відповісти.
Перед очима все попливло.
І тоді вона побачила матір.
Молоду.
Ще до того, як Лада народилася.
Вона стояла біля цього самого дуба.
Поруч із нею була Марія.
А навпроти — чоловік із золотими очима.
— Якщо вона народиться, — говорила мати, — вони прийдуть за нею.
— Я знаю, — відповів чоловік.
— Тоді ми повинні сховати її силу.
— Це небезпечно.
— Я готова.
— Ти можеш втратити її.
Мати заплакала.
— Я краще нехай вона ненавидить мене, ніж одного дня побачить, як через мене вона помирає.
Лада здригнулася.
— Мамо...
Видіння змінилося.
Вона побачила себе маленькою.
Матір тримала її на руках.
Шепотіла щось на вухо.
Потім поклала на груди дівчинки долоню.
Світло ввійшло в тіло Лади.
І все зникло.
Лада впала на коліна.
Динис одразу підхопив її.
— Ладо!
Вона плакала.
— Вона не покинула мене...
Марія підійшла ближче.
— Ні.
— Вона ховала мене.
— Так.
— Від кого?
Марія подивилася на браму.
— Від тих, хто зараз повернувся.
Фелікс раптом загарчав.
— Вони вже тут.
З темряви почали виходити постаті.
Стародавні.
Мовчазні.
У довгих темних одежах.
На їхніх обличчях були знаки, схожі на ті, що Лада бачила в Книзі Замовлянь.
Попереду стояла жінка.
Її волосся було білим, а очі — майже чорними.
— Берегине, — сказала вона.
Лада підвелася.
— Хто ти?
— Та, чиє ім'я твої люди стерли з дерева.
Марія прошепотіла:
— Одарка...
Жінка усміхнулася.
— Нарешті хтось пам'ятає.
Вона подивилася на Ладу.
— Твоя мати вкрала те, що належало нам.
— Що?
— Твою силу.
— Вона дала мені життя!
— І забрала в нас майбутнє.
Динис став перед Ладою.
— До неї не наближатися.
Одарка подивилася на нього.
— А ти...
Її обличчя змінилося.
— Динис.
Він застиг.
— Ти пам'ятаєш?
— Я пам'ятаю твоє справжнє ім'я.
Динис зблід.
— Не називай мене ним.
Лада подивилася на нього.