Відлуння лісових духів

Розділ 26. Остання ніч Берегині

Ніч прийшла до села раніше, ніж мала. Ще сонце не встигло повністю сховатися за лісом, а над хатами вже висів густий сірий туман. Люди майже не виходили на вулицю. Вікна були зачинені, двері підперті, а біля кожного порога лежали пучки звичайного полину, яким старші жінки намагалися захистити свої домівки. Та всі розуміли: цього разу звичайні трави не допоможуть. Чорний полин уже пустив коріння глибоко в землю, а разом із ним у село повернулося те, про що десятиліттями боялися навіть говорити пошепки.

Лада стояла біля старого дуба й дивилася на другу браму. Вона була відкрита лише наполовину, але з її темряви тягнуло таким холодом, що дівчина мимоволі обійняла себе руками. Поруч стояв Динис. Він мовчав, хоча Лада бачила, що йому теж страшно. Марія тримала в руках стару книгу, сторінки якої самі перегорталися від невидимого вітру. А Фелікс сидів на корені дуба й дивився в темряву своїми золотими очима.

— Ти сказала, що це остання ніч, — нарешті промовила Лада.

Марія підняла погляд.

— Я сказала, що може бути останньою.

— Для кого?

Знахарка довго мовчала.

— Для Берегині.

Лада відчула, як ці слова боляче вдарили всередині.

— Тобто для мене?

— Я не знаю.

— Але ти боїшся.

Марія не стала заперечувати.

— Так.

Лада гірко усміхнулася.

— Я все життя думала, що Берегиня — це щось добре. Щось сильне. Щось, чим можна пишатися.

— Так і є.

— Тоді чому всі навколо мене так бояться цього слова?

Марія закрила книгу.

— Бо сила ніколи не приходить без ціни.

Динис підійшов ближче.

— Якою буде ціна?

Марія подивилася на нього.

— Якщо брама відкриється повністю, Берегиня повинна буде зробити вибір.

— Який?

— Залишитися в людському світі... або перейти туди, звідки прийшла її сила.

Лада заплющила очі.

— А якщо я не виберу?

Марія відповіла дуже тихо:

— Тоді виберуть за тебе.

У цей самий час у хаті Мирослави було зовсім інакше.

Тут горіло кілька свічок. Мирослава сиділа на ліжку, тримаючи одного сина, а Богдан ходив кімнатою з другим на руках. Діти то засинали, то прокидалися, ніби відчували неспокій дорослих.

Мирослава дивилася на них і не могла позбутися тривоги.

— Богдане...

— Я тут.

— Мені здається, вони щось відчувають.

Він сів поруч.

— Вони ще зовсім маленькі.

— Саме тому.

Вона торкнулася пальчика одного з дітей.

— Вони ще не вміють говорити, але дивляться так, ніби знають більше за нас.

Богдан узяв її за руку.

— Не думай зараз про погане.

— Я намагаюся.

— Ми разом.

Мирослава подивилася на нього.

— А якщо цієї ночі з нами щось станеться?

Богдан міцніше стиснув її пальці.

— Тоді я все одно буду поруч.

Вона схилила голову й заплакала.

Не від страху.

Від того, що нарешті зрозуміла, наскільки сильно боїться втратити цей маленький світ, який вони створили разом.

Богдан обережно обійняв її.

— Пам'ятаєш, як ти колись сказала, що не віриш у долю?

Мирослава крізь сльози усміхнулася.

— Пам'ятаю.

— А тепер?

Вона подивилася на дітей.

— Тепер я думаю, що доля — це не те, що нам написали. Це те, що ми робимо, коли нам страшно.

Богдан поцілував її в чоло.

— Ось за це я тебе й люблю.

І в ту саму мить за вікном пролунав крик.

Обидва завмерли.

На подвір'ї чорний полин почав рухатися.

Біля дуба Лада раптом відчула сильний біль у долоні.

На шкірі знову з'явилася печать.

Чотири стихії спалахнули одночасно.

Земля затремтіла.

Вода в озері піднялася хвилею.

Полум'я біля старого каменя стало майже білим.

А вітер закрутився навколо Лади.

— Ладо! — крикнув Динис.

Вона не могла відповісти.

Перед очима все попливло.

І тоді вона побачила матір.

Молоду.

Ще до того, як Лада народилася.

Вона стояла біля цього самого дуба.

Поруч із нею була Марія.

А навпроти — чоловік із золотими очима.

— Якщо вона народиться, — говорила мати, — вони прийдуть за нею.

— Я знаю, — відповів чоловік.

— Тоді ми повинні сховати її силу.

— Це небезпечно.

— Я готова.

— Ти можеш втратити її.

Мати заплакала.

— Я краще нехай вона ненавидить мене, ніж одного дня побачить, як через мене вона помирає.

Лада здригнулася.

— Мамо...

Видіння змінилося.

Вона побачила себе маленькою.

Матір тримала її на руках.

Шепотіла щось на вухо.

Потім поклала на груди дівчинки долоню.

Світло ввійшло в тіло Лади.

І все зникло.

Лада впала на коліна.

Динис одразу підхопив її.

— Ладо!

Вона плакала.

— Вона не покинула мене...

Марія підійшла ближче.

— Ні.

— Вона ховала мене.

— Так.

— Від кого?

Марія подивилася на браму.

— Від тих, хто зараз повернувся.

Фелікс раптом загарчав.

— Вони вже тут.

З темряви почали виходити постаті.

Стародавні.

Мовчазні.

У довгих темних одежах.

На їхніх обличчях були знаки, схожі на ті, що Лада бачила в Книзі Замовлянь.

Попереду стояла жінка.

Її волосся було білим, а очі — майже чорними.

— Берегине, — сказала вона.

Лада підвелася.

— Хто ти?

— Та, чиє ім'я твої люди стерли з дерева.

Марія прошепотіла:

— Одарка...

Жінка усміхнулася.

— Нарешті хтось пам'ятає.

Вона подивилася на Ладу.

— Твоя мати вкрала те, що належало нам.

— Що?

— Твою силу.

— Вона дала мені життя!

— І забрала в нас майбутнє.

Динис став перед Ладою.

— До неї не наближатися.

Одарка подивилася на нього.

— А ти...

Її обличчя змінилося.

— Динис.

Він застиг.

— Ти пам'ятаєш?

— Я пам'ятаю твоє справжнє ім'я.

Динис зблід.

— Не називай мене ним.

Лада подивилася на нього.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше