Розділ 18. Ніч без зірок

Сонце поволі ховалося за верхівками Карпат, залишаючи після себе золотавий відблиск на луках. Над селом здіймався легкий аромат свіжоспеченого хліба, меду, м'яти та полину. Цього дня все навколо ніби знало: народжується нова родина.

Над подвір'ям лунав спів.

Не той, що звучить на сцені чи під час свят. Це був стародавній жіночий спів — протяжний, щирий, такий, що проходив крізь серце. Так співали ще прабабусі, проводжаючи доньок у нове життя.

Мирослава ступала повільно.

На її плечах лежала вишита біла намітка, а в руках вона тримала невеличкий букет із м'яти, волошок, ромашки та барвінку. Її очі були наповнені слізьми — не від страху, а від усвідомлення, що сьогодні закінчується одна сторінка її життя й починається інша.

Богдан уже стояв біля старого дуба, де за звичаєм мало відбутися благословення.

На ньому була біла вишивана сорочка з червоним орнаментом, темний пояс і святковий жупан. Він хвилювався не менше за Мирославу.

Його батько поклав руку йому на плече.

— Пам'ятай, сину, — тихо мовив він. — Любов — це не лише щастя. Це ще й уміння берегти, пробачати і залишатися поруч навіть тоді, коли темрява здається сильнішою за світло.

Богдан мовчки кивнув.

У цей момент до них підійшли батьки Мирослави.

Мати витерла сльози й усміхнулася.

— Бережи її... Вона наше серце.

— Берегтиму до останнього подиху, — твердо відповів Богдан.

Староста подав молодим вишитий рушник.

— Станьте разом.

Вони одночасно ступили на рушник.

Старші люди переглянулися й усміхнулися.

— Разом.

Добрий знак.

Навколо залунали оплески, а музики заграли веселішу мелодію.

Жінки обсипали молодят пшеницею, маком і пелюстками квітів.

— Хай у хаті буде достаток.

— Хай кохання не згасає.

— Хай Господь береже вашу родину.

Лада стояла трохи осторонь.

Її зелені очі світилися від щастя.

Поруч із нею мовчки стояв Денис.

— Гарна пара, — усміхнувся він.

— Найкраща, — тихо відповіла Лада.

Денис уважно подивився на неї.

— А ти коли-небудь думала про власне весілля?

Лада тихо засміялася.

— Якщо колись і буде... то лише тоді, коли серце саме обере.

Він нічого не сказав.

Лише усміхнувся.

Його погляд говорив більше за будь-які слова.

Після благословення молодята взялися за руки.

Богдан нахилився до Мирослави.

— Тепер ти моя дружина.

— А ти мій чоловік...

Вона вимовила це майже пошепки, ніби боялася розбудити саму долю.

І в цю мить над лісом раптом пролетів холодний порив вітру.

Веселі пісні стихли.

Кілька свічок згасли одночасно.

Старий знахар, що стояв неподалік, насупився.

— Недобрий знак...

Лада різко підняла голову.

Вона відчула те, що не відчували інші.

Ліс... замовк.

Не співали птахи.

Не шелестіло листя.

Навіть річка ніби перестала текти.

Десь далеко, у самій гущавині, двоє темних духів спостерігали за весіллям.

— Вони поєднали свої долі...

— Отже... настав наш час.

Темрява повільно рушила до села.

А над молодятами, які ще нічого не підозрювали, почала збиратися ніч...

Ніч без зірок.

Коли останні весільні пісні стихли, а подвір'я повільно огорнула тиха літня ніч, Мирослава ще довго стояла біля відчиненого вікна. За ним мерехтіли вогники світлячків, а десь далеко перегукувалися нічні птахи.

Хата, яку Богдан приготував для їхнього спільного життя, пахла свіжим деревом, сухими травами та медом. На столі горіла одна свічка, її тепле полум'я тихо тремтіло від легкого подиху вітру.

Богдан мовчки підійшов до дружини.

— Втомилася? — лагідно запитав він.

Мирослава всміхнулася.

— Ні... Просто не можу повірити, що цей день справді настав.

Він обережно взяв її долоні у свої.

— Я теж не вірив... Боявся, що доля знову забере тебе.

Дівчина підняла очі.

— Уже не забере.

На мить між ними запанувала така тиша, яку можуть зрозуміти лише двоє людей, що пройшли крізь страх, втрати й випробування.

Богдан ніжно торкнувся її чола.

— Дякую, що обрала мене.

— Я обрала тебе ще тоді... коли сама цього не розуміла.

Вона несміливо поклала голову йому на плече. Його серце билося спокійно й рівно, і цей ритм був для неї найкращою колисковою після такого довгого дня.

За вікном повільно сходив молодий місяць.

Здавалося, навіть прадавній ліс затамував подих, благословляючи нову родину.

Попереду на них чекало багато доріг, радості й випробувань. Але цієї ночі вони дозволили собі просто бути поруч, тримаючись за руки, ніби боялися втратити навіть одну мить свого щастя.

Та далеко, за межами людського поселення, у глибині чорного лісу, дві темні постаті мовчки спостерігали за світлом у їхньому вікні.

— Нехай радіють... — прошепотів один із них.

Другий лише усміхнувся холодною усмішкою.

— Чим яскравіше горить щастя... тим болючіше його згасити.

Полум'я свічки в кімнаті раптом ледь помітно здригнулося.

Ніхто з молодят цього не помітив. Вони ще не знали, що їхня справжня боротьба лише починається.

На світанку перші промені сонця торкнулися стріхи молодого подружжя.

Двір оживав повільно. Господині вже розпалювали печі, чоловіки поралися біля коней, а старші жінки, переглядаючись між собою, чекали завершення ще одного давнього обряду. Так велося споконвіку. Для когось це була лише традиція, для когось — випробування честі роду.

Мирослава стояла біля маленького вікна. Її долоні тремтіли, хоча поруч був Богдан.

— Не бійся, — тихо мовив він. — Я поруч. І нікому не дозволю тебе образити.

Вона лише кивнула. У її очах змішалися сором, хвилювання й невідомість.

Надворі вже чулося нетерпляче перешіптування.

— Молоді прокинулися...

— Цікаво, чи все гаразд...

Стара знахарка Марія лише мовчки похитала головою.

— Не судіть серце людини за давніми звичаями, — сказала вона так тихо, що почули лише найближчі. — Найміцніша сім'я тримається не на страху, а на довірі.