Розділ 17. «Серце відьми»

Ніч ще не відступила.

Після зустрічі з примарною жінкою та білою лілією ніхто більше не наважувався говорити голосно. Навіть вітер ніби боявся потривожити прадавній ліс. Стежка вела дедалі глибше між могутніми дубами, де дерева були такими старими, що їхні стовбури ледве могли обхопити шестеро людей.

Лада йшла першою поруч із Лісовиком. Час від часу вона торкалася кори дерев, ніби прислухалася до їхнього серця.

— Ліс хвилюється, — тихо сказала вона.

— Він відчуває тих, кого давно не було серед людей, — відповів Лісовик.

Богдан насупився.

— Кого саме?

Старий не поспішав відповідати.

— Відьом...

Усі мимоволі переглянулися.

Мирослава затримала подих.

— Справжніх?

— Не тих, про яких розповідають страшні казки. Давніх. Тих, що народилися разом із цим лісом і знають його краще за будь-кого.

Раптом попереду між густими кущами спалахнуло тепле золотаве світло.

Стежка закінчувалася невеликою галявиною.

Посеред неї стояла стара хатина, майже схована під диким виноградом і плющем. Біля дверей сушилися пучки м'яти, полину, звіробою, чебрецю та лаванди. У повітрі стояв солодкий запах трав.

На старій дерев'яній лавці сиділа жінка.

Її волосся було сріблясто-білим, заплетеним у довгу косу, а очі — ясні, мов ранкове небо після дощу.

Вона навіть не здивувалася, побачивши гостей.

Ніби знала, що вони прийдуть.

— Довго ж ви йшли... — усміхнулася вона.

— Ви чекали нас? — обережно запитала Соломія.

Жінка кивнула.

— Уже багато років.

Богдан насторожено зробив крок уперед.

— Хто ви?

Жінка підвелася.

— Колись мене називали Ярина.

Тепер люди кажуть просто...

...відьма.

Лада несподівано усміхнулася.

— Ні.

Ви не відьма.

Ви берегиня.

Стара жінка уважно подивилася на Ладу.

В її очах промайнув теплий блиск.

— Ти бачиш серцем.

Отже, легенди не збрехали.

Вона запросила всіх до хатини.

Всередині панував затишок.

На полицях стояли глиняні глечики, старовинні книги, висіли висушені трави й маленькі полотняні мішечки.

У центрі кімнати потріскував вогонь.

Жінка поставила на стіл гарячий трав'яний чай.

— Пийте.

Дорога була важкою.

Ніхто не відмовився.

Після першого ковтка втома ніби трохи відступила.

Ярина мовчки дивилася на кожного.

Нарешті її погляд зупинився на Мирославі.

— У твоїх очах живе вода.

На Богданові.

— У твоєму серці — вогонь.

На Данилові.

— Ти народжений захищати.

На Ладі.

Стара затримала подих.

— А ти...

Вона не договорила.

Лише тихо схилила голову.

— Ти стоїш між світлом і темрявою.

Від твого вибору залежить більше, ніж ти можеш уявити.

У хатині стало тихо.

Навіть вогонь ніби перестав потріскувати.

Ярина підійшла до старої дерев'яної скрині.

Відчинила її.

Дістала невелике кругле дзеркало у срібній оправі.

— Це Дзеркало Долі.

Воно не показує обличчя.

Воно показує майбутнє.

— І що ми там побачимо? — тихо спитав Богдан.

— Не всі захочуть це знати...

Ярина простягнула дзеркало Ладі.

Та саме в цю мить двері хатини самі відчинилися.

До кімнати увірвався сильний порив вітру.

Свічки згасли.

І на порозі з'явилася ще одна жінка.

Вона була молодшою.

Її довге чорне волосся спадало до пояса, а темно-фіолетовий плащ був прикрашений срібними символами.

Її погляд був суворим.

— Ярино... — холодно промовила вона.

— Ти знову хочеш змінити долю.

Стара лише спокійно зітхнула.

— Ні, сестро...

Я лише хочу, щоб вони знали правду.

Чорноволоса жінка перевела погляд на молодих людей.

— Якщо побачите своє майбутнє...

Повернутися назад уже не зможете.

І ніхто не насмілився відповісти. Лише полум'я в каміні спалахнуло з новою силою, ніби саме чекало тієї миті, коли Дзеркало Долі відкриє свою першу таємницю.

У хатині запала така тиша, що було чути, як за вікном вітер перегортає листя старих дубів. Молодша відьма не поспішала заходити всередину. Вона стояла на порозі, наче сама була частиною ночі. Її темний плащ майже зливався з темрявою, а срібні візерунки на ньому нагадували місячні промені, що ковзають по воді. Її очі уважно вивчали кожного, ніби вона бачила не лише обличчя, а й приховані думки. Мирослава мимоволі відчула, як по спині пробіг холодок. Богдан зробив крок уперед, інстинктивно закриваючи її собою. Данило теж напружився, а Лада не могла відвести погляду від незнайомки. Вона не відчувала від неї зла. Лише силу. Давню, важку, мов саме коріння пралісу.

— Не лякай дітей, Марено, — тихо промовила Ярина.

Молодша жінка ледь усміхнулася.

— Я нікого не лякаю. Я лише говорю правду.

Вона повільно підійшла до столу й торкнулася Дзеркала Долі кінчиками пальців. Срібна поверхня здригнулася, наче вода, по якій пройшов легкий вітер. У кімнаті запахло дощем і свіжою землею.

— Кожен із вас хоче знати майбутнє, — сказала Марена. — Але не кожен готовий його прийняти. Люди часто просять показати їм завтрашній день, а коли бачать його — починають тікати від власної долі.

Вона повернулася до Богдана.

— Ти готовий віддати життя за ту, яку любиш.

Богдан мовчки кивнув.

— Готовий.

— Не поспішай із відповіддю. Бо дуже скоро тобі доведеться довести це не словами.

Її погляд ковзнув до Мирослави.

— Твоє серце ще не знає, ким ти станеш. Але кров уже пам'ятає.

Мирослава зблідла.

— Що це означає?

Марена лише похитала головою.

— Усьому свій час.

Потім вона підійшла до Лади.

Довго дивилася їй просто у вічі.

Так довго, що всі навколо перестали дихати.

— А ось ти... — прошепотіла вона. — Донька лісу. Та, що народилася під спів сови й запах полину. Ти носиш у собі дар берегині, але поруч із ним живе інший дар. Якщо одного дня дозволиш болю керувати твоїм серцем — станеш найсильнішою відьмою, яку бачив цей світ. Якщо ж обереш любов — станеш останньою берегинею Пралісу.