Розділ 16. Тінь Лісовика

Ліс завмер.

Навіть вітер перестав ворушити верхівки сосен, ніби боявся порушити мовчання істоти, що стояла перед ними.

Сині вогники плавно кружляли навколо незнайомця. Вони не палали — вони дихали. Повільно. Спокійно. Так, ніби були частиною самого прадавнього лісу.

Мирослава відчула, як Богдан міцніше стиснув її руку.

— Не відходь від мене, — тихо прошепотів він.

Вона лише кивнула.

Лада зробила крок уперед.

Її зелені очі світилися незрозумілим теплом. У грудях щось боляче стислося, але водночас вона відчувала дивний поклик.

Наче цей ліс кликав саме її.

— Хто ви? — запитала вона, не відводячи погляду.

Незнайомець повільно підняв голову.

Його голос був схожий на шум старих дерев під час бурі.

— Ви давно шукаєте відповідь…

Тепер відповідь знайшла вас.

У Данила по спині пробіг холод.

— Богдане… мені це зовсім не подобається.

— Мені теж, — тихо відповів той. — Але тікати вже пізно.

Соломія важко сперлася на свій посох.

Її обличчя стало блідим.

— Це він…

— Хто? — швидко перепитала Мирослава.

Старенька довго мовчала.

Наче сама боялася вимовити це ім'я.

— Лісовик…

Повітря стало важчим.

Богдан відчув, як серце почало битися швидше.

Він чув про Лісовика ще в дитинстві.

Батько розповідав легенди біля печі холодними зимовими вечорами.

Казав, що Лісовик ніколи не приходить без причини.

Якщо він показався людям — значить, доля вже зробила свій вибір.

— Він не ворог… — тихо сказала Соломія. — Але й другом його назвати не можна.

Лада дивилася прямо в сині очі істоти.

І раптом…

Перед її очима промайнули образи.

Маленька дівчинка серед високих дерев.

Старий дуб.

Жінка в білому, що співала колискову.

Золоте світло.

І чиїсь теплі руки, які тримали її зовсім маленькою.

Лада різко здригнулася.

— Я це вже бачила…

— Ні, — відповів Лісовик. — Ти це пам'ятаєш.

Вона розгублено зробила крок назад.

— Я… нічого не розумію.

— Твоя душа пам'ятає більше, ніж твоя пам'ять.

Данило одразу став між Ладою та незнайомцем.

— Не смій наближатися до неї.

Лісовик навіть не подивився на нього.

— Серце Пралісу завжди має захисника.

Данило насупився.

— Не називай її так.

— Але саме так її називає сам ліс.

Лада відчула, як Данило обережно взяв її за руку.

Його долоня була теплою.

Справжньою.

Вона міцніше стиснула її.

— Я поруч, — тихо сказав він. — Що б не сталося.

Вона ледь усміхнулася.

— Знаю.

Мирослава дивилася на них із теплим сумом.

— Як дивно…

— Що? — тихо спитав Богдан.

— Ми всі такі різні…

Але зараз стоїмо разом.

Богдан усміхнувся куточком губ.

— Так і має бути.

Бо тепер ми одна родина.

Лісовик повільно простягнув руку.

Сині вогники закружляли ще швидше.

Земля під ногами ледь затремтіла.

— Настав час.

— Для чого? — запитала Мирослава.

— Для правди.

Відтепер дороги назад уже не існує.

Соломія повільно заплющила очі.

— Я знала…

Цей день усе одно настане.

Та не думала, що так скоро.

Десь у глибині пралісу пролунав довгий протяжний рев.

Не людський.

Не звірячий.

Такий звук міг народитися лише там, де ще жила давня магія.

Усі мовчки переглянулися.

І вперше за весь цей час навіть Богдан відчув страх.

Не за себе.

За тих, кого найбільше любив.

Рев затих так само раптово, як і з'явився.

Після нього настала така тиша, що було чути, як із листя падають важкі краплі роси.

Лісовик повільно опустив руку.

— Він прокинувся…

— Хто? — майже пошепки запитала Мирослава.

Лісовик не відповів одразу.

Його погляд ковзнув у бік найгустішої частини пралісу.

Туди, куди не проникало навіть місячне світло.

— Той, кого люди колись замкнули між корінням Великого Дуба.

Соломія різко зблідла.

— Ні… Невже печатка слабшає?

— Уже слабшає.

Вона опустила голову.

— Значить, легенда була правдивою…

Богдан ступив крок уперед.

— Нам говоріть прямо. Ми більше не діти.

Старенька важко зітхнула.

— Колись давно один чаклун захотів підкорити весь праліс. Він навчився забирати силу духів і робив їх своїми рабами. Але берегині та знахарі об'єдналися і замкнули його між корінням Священного Дуба.

— І що тепер? — запитав Данило.

— Печатка тримається на крові давніх родів.

Лада відчула, як серце пропустило удар.

— Давніх родів…

Лісовик кивнув.

— Ваших.

Мирослава мовчала.

Її пальці тремтіли.

— Тобто… через нас він може вирватися?

— Через вас…

І тільки через вас його можна зупинити.

Данило сердито стиснув кулаки.

— То виходить, усе життя за нами полювали не випадково?

— Саме так.

Богдан подивився на Мирославу.

Вона стояла зовсім поруч.

Її очі були сповнені страху.

Він обережно торкнувся її долоні.

— Гей…

Подивись на мене.

Мирослава підняла голову.

— Ми впораємося.

Разом.

Вона сумно усміхнулася.

— Ти завжди говориш це так упевнено.

— Бо вірю.

Інакше не можна.

Лада мовчки слухала їх.

Але думками була далеко.

Щось у глибині лісу кликало її.

Тихий голос.

Ледь чутний.

Наче шелест листя.

"Ладо…"

Вона різко озирнулася.

— Ви чули?

— Що саме? — здивувався Данило.

— Хтось покликав мене.

Усі мовчали.

Лише Лісовик дивився на неї уважніше, ніж раніше.

— Він уже відчув тебе.

— Хто?

— Праліс.

У цю ж мить між деревами промайнув темний силует.

Високий.

Швидкий.

Лише на одну мить.

Богдан миттєво вихопив меч.

— Виходь!

У відповідь почувся лише сміх.

Глухий.

Неприємний.

Нелюдський.