Розділ 14. Поцілунок під повним місяцем

місяцем

Повний місяць знову піднявся над Карпатами.

Його срібне світло лягало на верхівки смерек, на тиху річку й вузенькі стежки, що губилися серед прадавнього лісу. Здавалося, навіть вітер сьогодні дихав повільніше, ніби знав: ця ніч змінить чиєсь життя.

Марія стояла біля відчиненого вікна.

Вона довго дивилася на небо.

— Повний місяць... — прошепотіла вона. — У таку ніч серце людини не може приховати правду.

Вона перевела погляд на Ладу.

— Доню, сходи до лісового джерела. Принеси чистої води.

Лада мовчки взяла дерев'яне відро.

— Добре, бабусю.

— Даниле, проведи її. Самій зараз ходити не варто.

— Звісно.

Вони мовчки йшли знайомою стежкою.

Навколо світилися світлячки.

Пахло м'ятою, чебрецем і свіжою хвоєю.

Лада не піднімала очей.

Данило це помітив.

— Ти знову думаєш про нього?

Лада сумно всміхнулася.

— Забути серце не вміє.

— А пробувала його почути?

Вона здивовано подивилася на Данила.

— Серце іноді говорить зовсім не про тих, кого ми собі придумали.

Лада нічого не відповіла.

Біля джерела вода була прозорою, мов кришталь.

Місяць відбивався в ній так чітко, ніби друге небо сховалося під землею.

Лада нахилилася, щоб набрати воду.

Та раптом послизнулася на мокрому камені.

— Обережно!

Данило швидко підхопив її за руку.

Відро впало.

Вода розлилася срібними краплями.

Кілька секунд вони стояли зовсім близько.

Так близько, що Лада чула його подих.

Його долоня все ще тримала її руку.

— Не відпускай... — тихо прошепотіла вона, сама не розуміючи, чому сказала це.

Данило уважно подивився їй у вічі.

— Я й не збирався.

Навколо стало тихо.

Навіть нічні птахи замовкли.

Наче весь ліс затамував подих.

Лада повільно підняла голову.

Їхні погляди зустрілися.

І в цю мить Данило дуже обережно торкнувся губами її чола.

Не пристрасно.

Не поспішно.

А так ніжно, ніби боявся налякати її серце.

Лада заплющила очі.

По її щоці скотилася одна сльоза.

Не від болю.

Від полегшення.

Вперше за довгий час вона відчула, що поруч є людина, яка нічого від неї не вимагає.

Лише береже.

Та саме в ту мить вода в джерелі раптом завирувала.

По поверхні пробігли срібні кола.

І з глибини долинув тихий жіночий голос:

— Берегиня зробила перший крок... Але чи дозволить доля їй бути щасливою?

Лада здригнулася.

Голос був тихий, але від нього мороз пройшовся шкірою. Здавалося, його почули не лише вони — навіть дерева навколо завмерли, перестав шелестіти вітер, а над джерелом зависла така тиша, що було чути, як із каменя крапля за краплею падає вода.

Марія повільно заплющила очі.

— Почалося... — ледве чутно прошепотіла вона.

Данило озирнувся.

— Ви теж це чули?

Богдан мовчки кивнув.

— Це був не людський голос...

Лада дивилася на воду так, ніби боялася моргнути.

— Про кого вона говорила?.. Про мене?..

Марія підійшла до дівчини й лагідно поклала долоню їй на плече.

— Берегиня — це не просто ім'я. Це доля. Вона сама обирає серце, яке здатне берегти інших навіть тоді, коли власне розбите.

Лада опустила очі.

— Але я не хочу більше втрачати...

— Ніхто цього не хоче, доню, — сумно всміхнулася знахарка. — Та іноді саме біль відкриває дорогу до справжньої сили.

Данило уважно дивився на Ладу.

У її очах уже не було тієї дівчинки, яку він зустрів кілька днів тому. Там жила зовсім інша людина — тиха, сильна і водночас дуже самотня.

Він зробив крок ближче.

— Ти не одна.

Лада підняла на нього погляд.

— Звідки ти знаєш, що мені зараз потрібно почути саме ці слова?

Данило ледь усміхнувся.

— Бо колись мені самому їх ніхто не сказав.

Їхні погляди зустрілися.

На мить світ навколо ніби зник.

Лише шум джерела, запах м'яти й полину та легке срібне сяйво, що ще не розтануло над водою.

Та раптом Марія різко обернулася.

Її обличчя зблідло.

Вона дивилася кудись за спини молодих людей.

— Ні... Не може бути...

— Бабусю? — стривожено покликала Лада.

Марія повільно підняла руку й показала вглиб лісу.

Між деревами стояла висока постать у темному плащі.

Обличчя приховував каптур.

Незнайомець не рухався.

Лише дивився на них.

А за його плечима одна за одною почали спалахувати холодні сині вогники, ніби самі духи прадавнього лісу виходили з темряви назустріч новому випробуванню…

Незнайомець не рухався.

Лише дивився на них.

А за його плечима одна за одною почали спалахувати холодні сині вогники, ніби самі духи прадавнього лісу виходили з темряви назустріч новому випробуванню.

Ліс затих.

Навіть вітер перестав колихати верхівки сосен. Сині вогники кружляли навколо незнайомця, неначе визнавали його своїм. Він повільно підняв голову, і під каптуром зблиснули світлі, майже срібні очі.

— Час ще не настав, — промовив він тихим, але владним голосом. — Берегиня вже прокинулася. Та попереду дорога, яку не кожен здатен пройти.

Сказавши це, чоловік торкнувся долонею найближчого дерева. Стовбур засвітився м'яким блакитним сяйвом, а за мить і незнайомець, і вогники безслідно розчинилися між деревами, ніби їх ніколи й не було.

Данило ще довго вдивлявся в темряву.

— Він не людина... — прошепотів він.

Марія лише важко зітхнула.

— Я боялася, що він повернеться. Якщо духи самі відкрили йому шлях, значить, давнє пророцтво починає збуватися.

Лада мовчки стискала долоню Данила. Її серце билося так сильно, що, здавалося, його чує весь ліс. Вона ще не розуміла, чому саме її називають Берегинею, але вже відчувала: відтепер її життя ніколи не буде колишнім.

Минуло кілька тижнів.

Літо розквітло на повну силу. Над луками здіймався аромат чебрецю, звіробою та м'яти, а річка тихо несла свої води між вербами.