Розділ 13. Замовляння старої книги

Ніч після зустрічі з Вогнем Берегині видалася тривожною.

Ніхто в хатині Марії майже не спав.

Лада довго сиділа біля маленького вікна. Над Карпатами плив місяць, а вітер гойдав старі смереки так, ніби вони тихо молилися. Після розмови з Богданом її серце не стало легшим. Навпаки — тепер воно боліло чесніше. Вона більше не приховувала своїх почуттів, але відповідь так і не отримала.

— От би хоч на мить перестати думати... — прошепотіла вона.

Та думки не відпускали.

У сусідній кімнаті Марія вже давно не спала.

Вона стояла біля старої дубової скрині, якої не відкривала багато років.

Її руки трохи тремтіли.

— Пробач мені... настав час...

Стара обережно підняла кришку.

На самому дні лежала велика книга в темній шкіряній палітурці.

Вона була товстою, важкою, а краї сторінок потемніли від часу.

На обкладинці світилися вирізьблені слова:

«Книга Замовлянь Берегинь»

Марія ніжно торкнулася пальцями стародавнього знака.

— Скільки років я берегла тебе...

Книга сама повільно розгорнулася.

Її сторінки перегорнулися без жодного подиху вітру.

І зупинилися на одному записі.

Марія зблідла.

— Ні...

Не зараз...

У двері тихо постукали.

— Бабусю?

— Заходь, Ладо.

Дівчина несміливо переступила поріг.

Одразу відчула дивний запах старого паперу, сушених трав і ладану.

— Я відчула... ніби хтось мене покликав.

Марія лише кивнула.

— Не хтось.

Книга.

Лада здивовано подивилася на стародавній фоліант.

— Вона... жива?

— Так.

І обирає лише тих, кому готова відкрити свої таємниці.

Дівчина несміливо наблизилася.

Ледь її долоня торкнулася сторінки, як літери почали світитися зеленим світлом.

По кімнаті пролунав тихий шепіт стародавньою мовою.

Лада нічого не розуміла.

Та дивним чином...

Серце розуміло кожне слово.

У цей самий момент десь далеко, високо в горах, молодий чоловік різко прокинувся.

Він важко дихав.

Перед очима ще стояло те саме зелене світло.

— Знову...

Він повільно підвівся з дерев'яного ліжка.

На вигляд йому було років двадцять.

Високий, із темно-каштановим волоссям, що спадало на чоло, світло-сірими очима й спокійним поглядом людини, яка бачила значно більше, ніж інші.

На його шиї висів срібний оберіг у формі дубового листка.

Він тихо прошепотів:

— Вона відкрила книгу...

Отже... час настав.

До кімнати зайшов літній чоловік.

— Даниле...

Молодий чоловік обернувся.

— Діду?

— Ти теж це відчув?

— Так.

Старий важко кивнув.

— Берегиня покликала тебе.

Настав час спуститися з полонини.

— Думаєш... це вона?

— Не думаю.

Я знаю.

Старий поклав руку на його плече.

— Пам'ятай, Даниле... твоє завдання — не лише допомогти їй відкрити силу. Найважче — вберегти її серце від темряви, яка вже прокинулася.

Данило мовчки подивився у вікно.

Далеко над Карпатами спалахнула зелена блискавка.

Він тихо усміхнувся.

— Зачекай мене, Ладо...

Я вже йду.

І навіть не здогадувався, що цієї ж миті хтось інший, схований у тіні прадавнього лісу, теж прошепотів її ім'я…

Зелена блискавка розсікла нічне небо над Карпатами.

На одну коротку мить здавалося, що всі гори освітилися дивним смарагдовим сяйвом.

Потім усе знову потонуло в темряві.

Лада повільно відсмикнула руку від старої книги.

Її серце билося так сильно, що вона ледве могла дихати.

Перед очима ще миготіли незрозумілі символи.

Вони були схожі на давні літери, але водночас ніби самі складалися у слова.

— Бабусю... що зі мною?

Марія підійшла ближче.

Обережно взяла її за руки.

— Подивися на мене.

Лада підняла очі.

— Ти щось бачила?

Дівчина мовчала кілька секунд.

Потім тихо відповіла:

— Так...

— Що саме?

— Чоловіка...

Марія насторожилася.

— Молодого?

— Так...

Високого.

У нього були світлі очі...

Він ніби... шукав мене.

Марія важко видихнула.

— Отже...

Книга вже показує майбутнє.

— Хто він?

Стара знахарка лише похитала головою.

— Не все одразу.

Якщо книга захоче...

Ти сама його зустрінеш.

Тим часом Данило вже спускався вузькою гірською стежкою.

За плечима висіла полотняна торба.

На поясі — маленький ніж для трав.

У руках — старий різьблений ціпок із ялівцю.

Його супроводжував лише вітер.

— Діду...

А якщо я запізнюся?

Старий чоловік ішов трохи позаду.

— Не запізнишся.

Доля ще нікого не кликала даремно.

— А якщо вона мені не повірить?

Дід лагідно усміхнувся.

— Не поспішай відкривати всі карти.

Спершу стань для неї другом.

Лише тоді вона почує правду.

Данило мовчки кивнув.

Але всередині відчував дивне хвилювання.

Він ніколи не бачив Ладу.

Та чомусь здавалося...

Ніби знає її все життя.

У селі вже починався новий день.

Богдан майже не спав.

Усю ніч він сидів біля старого млина.

Перед очима стояли слова Лади.

«Я тебе кохаю...»

Він знову й знову згадував її голос.

Її очі.

Її сльози.

— Чому ж я не зміг відповісти?..

— Бо боїшся.

Богдан різко обернувся.

Позаду стояв Остап Ковель.

— Дядьку Остапе...

— Не виправдовуйся.

Я теж колись був молодим.

Богдан опустив голову.

— Я не хочу зробити боляче нікому.

Остап сів поруч.

— Сину...

Найгірше, що може зробити чоловік...

Не сказати правду.

Бо тоді болітиме всім.

Богдан довго мовчав.

— Думаєте... ще не пізно?

Остап подивився на схід сонця.

— Поки людина жива...

Ніколи не пізно боротися за своє серце.

У цей самий час Лада знову відкрила книгу.