Розділ 11. Срібний вовк

Ніч остаточно накрила Карпати.

Лісовик мовчки вів їх вузькою стежкою, якої ще кілька хвилин тому не існувало. Під ногами тихо хрустів мох, а дерева ставали дедалі вищими. Їхні покручені гілки спліталися над головами, утворюючи живий склепінчастий тунель.

Ніхто не наважувався заговорити.

Навіть вітер стих.

Лише посох Лісовика ритмічно торкався землі.

— Не відставайте, — тихо промовив він. — Тут легко загубитися навіть тому, хто народився серед цих гір.

Богдан озирнувся.

Позаду була лише темрява.

— Наче сам ліс закрився за нами... — прошепотів він.

— Так і є, — відповів Лісовик. — Не кожен може сюди увійти. Але ще менше людей можуть повернутися назад такими, якими були.

Від цих слів у Лади по шкірі побігли мурашки.

Вона машинально торкнулася мішечка із травами, який завжди носила на поясі.

Марія це помітила.

— Не бійся, доню. Ліс відчуває страх. Якщо піддасися йому — він почне випробовувати тебе ще сильніше.

Лада лише мовчки кивнула.

Раптом Фелікс різко завмер.

Його вуха насторожилися.

Кіт тихо засичав.

— Що сталося? — запитала Мирослава.

Та відповісти ніхто не встиг.

Десь попереду пролунав довгий, низький вовчий поклик.

Не страшний.

Не злий.

Але такий давній, ніби лунав тут ще тоді, коли не існувало жодного села.

Богдан інстинктивно став перед дівчатами.

— Якщо це вовки...

Лісовик лише усміхнувся.

— Ні. Звичайні вовки давно втекли б звідси.

Із густого туману повільно вийшла величезна постать.

Вовк.

Його хутро сяяло сріблом у місячному світлі.

Очі були бурштиновими, спокійними й мудрими.

Він був більший за будь-якого звіра, якого вони колись бачили.

Та найдивніше було інше.

Від нього не відчувалося жодної загрози.

Навпаки...

Наче сам ліс схилив перед ним голову.

Лада затамувала подих.

— Який же він... красивий...

Мирослава прошепотіла:

— Наче створений самим місяцем...

Богдан не міг відвести очей.

У глибині душі він відчував, що цей вовк — не просто звір.

Це щось значно більше.

Лісовик низько вклонився.

— Вітаю тебе, Хранителю.

Срібний вовк повільно підійшов ближче.

Його погляд ковзнув по Марії.

Потім по Богдану.

По Мирославі.

І нарешті зупинився на Ладі.

На кілька довгих секунд навколо запанувала абсолютна тиша.

Здавалося, вовк заглядав не в її очі.

А просто в душу.

Лада не відвела погляду.

Її серце билося швидко, але дивного страху вже не було.

Лише незрозуміле відчуття, ніби вони вже колись зустрічалися.

Срібний вовк зробив ще один крок.

Повільно схилив голову...

І легенько торкнувся носом Ладиної долоні.

Марія тихо видихнула.

— Почалося...

А Лісовик лише прошепотів:

— Хранитель зробив свій вибір. Тепер випробування стане ще важчим. І не кожен із вас повернеться додому таким, яким був до цієї ночі.

Слова Лісовика зависли між високими смереками, мов важкий туман.

Ніхто не насмілився їх порушити.

Лада мимоволі опустила очі. Її долоня ще пам'ятала теплий дотик срібного вовка. Вона не могла пояснити цього відчуття. Здавалося, ніби звір не просто торкнувся її руки — він залишив у серці тихий поклик, що лунав десь глибоко всередині.

— Чому саме я?.. — ледве чутно прошепотіла вона.

Марія лише сумно усміхнулася.

— Бо ліс ніколи не помиляється, доню.

Богдан уважно дивився то на Ладу, то на вовка. Його груди стискало дивне передчуття. Він хотів щось сказати, підтримати дівчину, але слова не знаходилися.

Мирослава помітила його погляд.

Вона мовчала.

Усередині щось боляче защеміло.

«Він хвилюється за неї… Так само, як і за мене… А може… більше?»

Від цієї думки стало важко дихати.

Та вона лише тихо опустила голову, щоб ніхто не побачив її очей.

Срібний вовк повільно обійшов усіх.

Його важкі лапи майже не торкалися землі.

Фелікс несподівано вибіг уперед.

Чорний кіт і величезний вовк зупинилися один навпроти одного.

Кілька секунд вони просто дивилися один одному в очі.

— Дивіться... — прошепотів Богдан.

Фелікс зовсім не боявся.

Навпаки.

Він тихо потерся об лапу вовка.

Той схилив голову, ніби впізнав старого друга.

Лісовик усміхнувся.

— Не дивуйтеся. У лісі всі знають одне одного. Навіть якщо між їхніми зустрічами минуло багато людських поколінь.

— То Фелікс... не випадково прийшов до нас? — здивувалася Лада.

— У цьому лісі випадковостей не буває.

Марія важко сперлася на посох.

— Колись мені казали ці самі слова... І тепер я передаю їх вам.

Запам'ятайте.

Ліс не шукає сильних.

Він шукає тих, хто не зрадить свого серця.

Запала тиша.

Лише десь удалині озвався гірський потік.

Раптом срібний вовк підняв голову до неба.

Його бурштинові очі спалахнули золотавим світлом.

Він коротко, але могутньо завив.

Йому відповіли десятки інших голосів.

Здавалося, ніби весь прадавній ліс прокинувся.

Луна котилася між горами, відбиваючись від скель.

У Богдана мороз пробіг по спині.

— Це... інші вовки?

Лісовик повільно похитав головою.

— Ні.

Це Хранителі.

Вони почули поклик свого володаря.

І це означає лише одне…

Випробування почалося.

Срібний вовк повільно рушив уперед. Його срібляста шерсть мерехтіла під місячним світлом так, ніби кожна волосинка була виткана із зоряного проміння. За ним, майже не дихаючи, пішли Лада, Богдан, Мирослава, Марія та Лісовик. Ніхто не смів заговорити. Лише вітер шелестів у кронах, неначе старі духи між собою радилися, чи готові ці діти побачити те, що було приховане від людського ока сотні років.

Раптом вовк зупинився посеред невеликої галявини.

Трава сама розступилася.

Із землі почало здійматися м'яке зеленкувате сяйво.