ВІдголосок Минулого

1

Старість до людини приходить не з прожитими роками, а тоді коли ти перестаєш сподіватися на якийсь незвичний приємний сюрприз від кожного наступного дня. Коли всяке завтра у тебе таке ж саме передбачуване й прогнозоване як і сьогодні та вчора. Коли раптові несподіванки зазвичай приносять з собою якісь проблеми, біди та негаразди. Тоді думки про майбутню смерть вже не надто страшать тебе, а радше спонукають до осмислення минулого, до оцінки тих вчинків й дій які ти колись здійснив.

Подібні філософські роздуми тепер нерідко провідують мене. Незважаючи на свій не такий вже й старечий вік я чимало пережив і ще більше побачив. Я пізнавав радості палкої пристрасті й гіркоту несподіваних розтавань. Мене неодноразово зраджували, і я інколи грішив цим ділом. Та ні численні жінки, ні їх, зазвичай лицемірні й брехливі, почуття не принесли мені справжнього щастя й радості. Я розчарувався у багатьох речах, а до деяких – взагалі ставлюся з холодним цинізмом.

Самотність й нудьга стали моїми незримими супутниками. Боротьба з ними тривалий час не приносили ніякого позитивного результату. До тих пір поки одного пізнього вечора у моїй квартирі раптом не задзвонив телефон. Немало здивований цим я підняв трубку і почув у слухавці хриплий чоловічий баритон:

– Ігорку, привіт! Вибач, що турбую тебе в такий час, та на це є вагома причина.

– Привіт! – буркнув я у відповідь безуспішно намагаючись збагнути хто до мене дзвонить. Голос був до болю знайомий, та хоч убий а в цю мить я не міг пригадати кому він належить. Напевне відчувши це моє сум’яття незнайомець швидко пробубнів:

– Впізнаєш хто до тебе дзвонить?

– Ні, – зізнався я.   

– Ну старий, ти і даєш. Я ж Коля, твій однокласник.

Тепер все стало на свої місця, і я миттєво допатрав, що і до чого. Голос насправді належав моєму однокласнику Миколі. Разом ми протирали штанами парту без малого десять років, і були друзями, як то кажуть, нерозлийвода. Деякий час тому, на зустрічі нашого класу, я дав йому номер свого мобільного телефону без особливо сподівання на те, що він колись подзвонить.

– Що трапилося, Колю? – поцікавився я підозрюючи, що колишній однокласник просто так в таку годину б не подзвонив.

– Біда Ігорку. Віра важко захворіла. Фактично вона вже при смерті, і хоче напослідок з тобою зустрітися та поговорити. Має тобі щось важливе сказати. Якщо є можливість, то приїзди якнайшвидше.

– Гаразд, завтра виїду, – радше автоматично ніж усвідомлено погодився я.

– Тоді бувай, – коротко підсумував нашу незвичну розмову Коля й поклав трубку.

Всю ніч я не зімкнув ока і на хвилину. Згадував минуле. Повертався у той час коли був вісімнадцятирічним, і в голові моїй гуляв вітер. Турбувало мене тоді тільки те, як би весе­ло провести вільний час. Одного разу мій друг і однокласник Коля запропонував ме­ні поїхати разом з ним до його сестри, що жи­ла в Карпатах, і там провести пару тижнів літнього відпочинку. Я з радістю погодився.

Так опинився я в невеличкому і гірсько­му селищі й познайо­мився з юною чорно­окою красунею Вірою. Висока, струнка, з роз­кішною темною косою, Віра враз заполонила моє серце. Ми почали зустрічатися. Були у нас вечірні побачення і ранкові подорожі до лісу. Були клятви вір­ності та палкі поцілун­ки. Що там говорити! Ми закохалися одне в одного, мов герої кра­сивої романтичної по­вісті.

Час летів швидко. Невдовзі я мусив по­вертатися додому. Суєта буденних справ заполонила мене і не дозволила поїхати до коханої, хоч я про те мріяв. А через два мі­сяці мене призвали в армію. Солдатська слу­жба далася важко, і якось самі собою ві­дійшли від мене Кар­пати, а зустріч з Ві­рою видалася краси­вим подарунком долі. І тільки.

Ех, молодість, мо­лодість! Безтурботна пора, коли не думаєш про наслідки своїх вчинків. Пора, коли не здогадуєшся, що такі речі, як кохання, треба берегти вічно.

Коли я опам'ятався і набрався розуму, бу­ло вже пізно, щоб ду­мати про зустріч з Ві­рою. Минули роки. Во­на, мабуть, вийшла за­між. Яке я маю право бентежити її спокій? Хоч, за Вірою я суму­вав. Бо знав, що ніко­ли нікого вже не змо­жу покохати так, як кохав її.

Особисте моє життя не склалося. Замість щастя, доля подарува­ла мені мандри й са­мотність. Я став гео­логом – людиною без власної домівки і сі­мейного вогнища. По­бував у багатьох краї­нах, траплялося, зуст­річав красунь, та в серці залишалося місце для першого мого і, як я зрозумів, єди­ного кохання.

З тим я змирився. Мені подобалась моя робота, їй я віддавав сили свої і час. Зда­валося, вже ніщо в світі не зможе змінити мого життя. Та рап­том... Оцей несподіваний вечірній дзвінок перевернув все з ніг на голову. Змусив мене пригадати в деталях те, що я так вперто намагався забути всі ці роки. Заставив замислитися про причини через які вмираюча жінка покликала мене на розмову. Чому вона ще раз хоче мене побачити? Що має сказати перед смертю?   

Так і не віднайшовши відповідей на ці запитання, я на світанку наступного дня вирушив назустріч минулому. Зібрав у валізу найнеобхідніше. Взяв на роботі відпустку за власний рахунок. Вивів з гаражу автомобіля й відправився у далеку дорогу.

Шлях в село де мешкала Віра був дійсно неблизьким. Та я навіть трохи радів з тої обставини. Сидячи кілька годин за кермом машини я міг хоча б справитися зі спогадами минулого, вгамувати хвилюючий трепет і хоч якось підготуватися до зустрічі з тою котру я вже стільки часу не бачився. Шкода звісно, що побачитися доведеться при таких трагічних обставинах, та тут уже нічого не подієш.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше