Відголоски минулого

У кожного в житті бувають моменти коли хочеться трохи притишити темп життя і, озирнувшись назад та в сторони, вибрати новий напрямок руху чи впевнитись в правильності раніше вибраного шляху.

Саме такий момент і настав в моєму житті коли трапилась ця історія. На той час, пропрацювавши кілька років без відпусток, мені вдалося підзібрати не дуже велику, але достатню для того, щоб безтурботно прожити близько року, кількість грошей і, коли робота стала обридливою до нестями, я оголосив про своє звільнення. На всі намагання тодішнього мого роботодавця відмовити мене від прийнятого рішення я відповідав рішучим «ні» та, відпрацьовуючи місяць замість належних двох тижнів, гордо відповідав усім, що ні на яку іншу роботу влаштовуватись поки не збираюсь.

 І от, одного недільного ранку, щойно прокинувшись, та вкотре втішившись відсутністю необхідності йти на роботу в понеділок,  я поснідав залишками учорашньої вечері, склав в сумку фотоапарат з парою змінних фотооб’єктивів та “Ідіота” в покетбучному форматі і пішов бродити Києвом.

В мене в голові давно крутився задум зробити щось накшталт збірки власних фотографій об’єднаних однією темою. Як тему я вибрав літературу, як перші об’єкти для фото – пам’ятник Паніковському  на Прорізній, пам’ятник пану Галахвастову та Проні Прокоповні біля Андріївської церкви та будинок Турбіних на Узвозі.

Вийшовши з метро на Хрещатику, я вдихнув вже давно звичний тут запах кухні Мак-Дональдсу, окинув байдужим поглядом дядька з голубом на прив’язі і пішов в сторону ЦУМу. Так, Прорізна знаходилась в діаметрально протилежному напрямку, але встояти перед бажанням купити київську перепічку було вище моїх сил. Я неспішно дійшов до рогу Хрещатику та Хмельницького, де побачив звичну чергу до віконечка через яке вуличний делікатес попадав в світ переходячи з рук в руки від продавчині до щасливого покупця.

- Дві, будь ласка. – промовив я, просунувши в віконце кілька купюр.

Буквально через мить в мене в руках вже були два смажені шматки тіста з запеченою всередині кожного з них сосискою і я безтурботно крокував  Хрещатиком, жуючи ці холестеринові бомби. Згадалось, як навчаючись в університеті, не міг дозволити купити собі відразу дві перепічки.

Та!

Я й одну купити собі міг не завжди. А зараз я маю дві, а якщо захочу – матиму три, чотири, п’ять. От зараз би хтось міг сказати, що тоді вони здавались мені смачнішими, через свою жаданість і меншу доступність для мене.

А от і ні. Попри свою теперішню доступність перепічка була такою ж смачною як і тоді, коли на Хрещатику вечорами ще сиділи купками прихильники року і співали пісні «ДДТ» і «Акваріума» під акустичні гітари.

Але життя така штука, що щось даючи в одному місці, воно відбирає в іншому. Нічого з запланованого не було можливості сфотографувати так, щоб в кадр не потрапляли випадкові перехожі, але чому тут дивуватись? Більше людей ніж на Хрещатику чи на Андріївському в неділю буває лише на ринку «Троєщина» в суботу, та й то не завжди, а тільки перед першим вересням.

І тут мені в голову прийшла ГЕНІАЛЬНА думка – я сфотографую ці пам’ятники зранку. Саме була середина літа - та пора, коли о шостій ранку вже достатньо світла для фото, а переважна більшість людей поки ще не вибралась з дому. Розсудивши, що громадським транспортом дістатись на Хрещатик приблизно на шосту ранку буде досить важко, а на таксі грошей жалко, я вирішив провести залишок дня і всю ніч десь в цих краях, а зранку, вдосталь нафотографувавши те, що задумав, поїхати додому відсипатись.

От що буває коли в понеділок не потрібно на роботу, а ночі теплі.

Весь залишок дня я тинявся Хрещатиком та сусідніми вулицями, їв фастфуд і вареники в “Пузатій хаті”, на ходу пив каву з автокав’ярень, час від часу щось фотографував і, зрештою, ніч застала мене на Пейзажній алеї вже досить втомленого, але ще сповненого рішучості втілити в життя свій задум.

Я сидів під ліхтарем на одній з лавок і читав Достоєвського, потягуючи через трубочку вже ледь тепле лате, коли до мене підсіли дві дівчини. Уваги на мене вони не звертали зовсім – були зайняті своєю розмовою, і, загалом, це мене влаштовувало б якби не одне “але” - говорили вони хоч і не голосно, проте я, чуючи кожне слово, не міг зосередитись на читанні. Через таке порушення особистого простору настрій в мене зіпсувався: я демонстративно закрив книжку, перебільшено потужним рухом викинув спорожнілу паперову склянку в смітник і пішов алеєю в напрямку Андріївського Узвозу.

Мабуть, кожен хто хоч скількись часу провів в Києві знає, що головні ворота для в’їзду в місто за часів Київської Русі знаходились поблизу сучасного входу на станцію метро «Золоті Ворота», але майже ніхто не знає, що там де зараз побудовано музей історії України раніше знаходився двір київського князя, а ще до того, як київські князі облаштувались на цьому місті тут було язичницьке святилище. Шлях до Андріївського я собі намітив саме через ці місця, але туди, куди збирався не дійшов. Мені припало до вподоби одне місце на залишках фундаменту Десятинної церкви – достатньо освітлене, щоб там можна було посидіти почитати і досить віддалене від основного «проспекту» цього скверу, так що можна було розраховувати на відносну самотність.

«Посиджу трохи тут, а як геть хотітиму спати – опущусь на Майдан і розвію сон прогулянкою.» - Вирішив я та примостився прямісінько на траву.

Десь із годину читав сидячи на траві і поклавши книгу на землю, аж поки не відчув, що починають німіти спина та шия, але так не хотілось йти звідти, що я наважився на радикальний вчинок – ліг на спину, підклавши під голову сумку з фотоапаратом і з насолодою витягнув ноги на всю довжину. Спати не хотілось зовсім, мабуть, давалася взнаки значна кількість випитої протягом дня кави і я продовжував перегортати сторінки книги повністю занурившись в глибину характерів Федіра Михайловича.