Частина 1 Несподіваний гість

Після спекотного літнього дня місто полегшено зітхнуло, насолоджуючись прохолодою вечора. Скрізь замерехтіли вогні. Вулиці Києва наповнились розмовами та музикою, яка лунала з відкритих дверей кафешок та вікон квартир. Всі відпочивали та ніжилися в ласкавих променях сонця. Воно вже не жарило, як вдень, а ніжно пестило все довкола, опускаючись за обрій.  

Вечір тихо спускався на втомлену землю, а зорі яскраво світили з-за хмар. Раптово до мене донісся якийсь незвичайний звук з коридору, ніби хтось вставив ключ у замочну скважину, і намагається відкрити двері. Я нікого не чекала в гості, тим паче жила сама і ключ не давала нікому. Не на жарт перелякавшись, тихенько навшпиньках підійшла до дверей. Тишу розвіяв голос за дверима:

- Що за....? Де ж мій ключ?... Чорт! Ні один не підходить!...

Мені було дуже лячно. Але, набравши в легені побільше повітря, все ж таки глянула у вічко. Переді мною відбувалася дивна і комічна картина: молодий хлопець, ледь тримаючись на ногах, намагався відкрити двері моєї квартири, підбиравши ключ зі своєї зв'язки. Нарешті я не витримала, і сказала:

- Хто ви? Навіщо намагаєтесь проникнути у моє житло?- голос мій звучав голосно і впевнено, хоча сама я тремтіла як осиновий листок на вітрі.

У відповідь  почула зовсім некультурні слова, що я злодійка і залізла в чужу квартиру. Здивуванню не було меж. 

-Що він собі дозволяє? - подумала я і відкрила двері.

На порозі стояв досить симпатичний молодий хлопець. Високий зріст, бліде обличчя, на якому світяться голубі очі, вказували на те, що від дівчат у нього немає відбою. Одягнутий цей брюнет був зі смаком: темні джинси, білі туфлі, в тон футболки та піджака. Вигляд у нього був неперевершений, за винятком однієї деталі, а саме, він був п'яним. 

Не люблю хлопців, які напиваються. Мій батько завжди пив і приходив додому «ніяким». Із-за цього в сім'ї були сварки, крики. А я від цього усього тікала в свій маленький світ: закривалася в шафі, одягала навушники, щоб не чути тих страшних слів, які вилітали з вуст мого батька, коли вони сварилися з мамою. 

Так пройшло декілька років, поки мама не плюнула на все це і не залишила свого чоловіка. Ми довго не могли звикнути до тиші, а я завжди боялася, що тато, як завжди ввечері прийде і буде кричати, і знову в повітрі буде літати запах алкоголю.

- Бррр...!  Мене пересмикнуло від спогадів дитинства, в які я поринула при відчутті запаху відомому з дитинства.

До речі, про себе  нічого не розповіла. Мене звати Валерія, а друзі називають Лєра, Лерчик. Мені 25 років, невисокого зросту, але з пишними формами, враховуючи широкі бедра. Зараз живу сама, знімаючи однокімнатну квартиру, в мальовничому місті Києві. Працюю секретарем в фінансовій компанії. Люблю відірватися з друзями, ходити в кіно, гуляти в парку, співати  в караоке, танцювати. Так проходять дні за днями, переносячи мене все ближче до моєї мрії,  а саме мого весілля. Я надіюся, що мій коханий, з яким  зустрічаюся досить давно, років 5, нарешті запропонує мені руку і серце. Адже він запросив мене на вечерю, в РЕСТОРАН, сказав, що хоче серйозно поговорити. І ось я готуюся до найважливішої зустрічі в моєму житті, як на порозі з'являється цей молодий юнак.

Він підозріло на мене дивиться, але нічого не каже, просто вивчає мене з ніг до голови. Ще б пак, адже я збиралася в ресторан, а тому одягнула свою улюблену чорну сукню з глибоким вирізом на спині, яка ледь прикривала коліна. А волосся водоспадом спускалось на плечі. Мої голубі очі визирали  з-під пухнастих вій, а пухкі червоні губи були ледь привідкритими від здивування.

Ми пильно дивилися один одному у вічі, не порушуючи тиші, яка все більше оповивала нас. Хлопець почав розмову перший:

- Хто ви? Що ви робите в моїй квартирі? Ви змінили замок? Чому я не можу відкрити двері своїм ключем? Чому ви так одягнені?

Цей шквал питань посипався на мене як дощ. Я не знала на що відповідати. Його погляд був надто пронизливим, що мої усі думки розбіглися. Я стояла мовчки з роззявленим ротом, хапаючи повітря, мов риба, яку викинули на берег. Але зібравшись з думками, нарешті дала йому відповідь:

- По-перше, це не ваша квартира. По-друге, ніякий замок не міняла, тому ви не можете відкрити своїм ключем двері, бо потрапили не до себе. Це моя квартира і я у себе вдома. По-третє, одягнена так, бо це не ваше діло. І мені слід питати хто ви? І чому ви намагаєтеся відкрити двері мого житла? Чому ображаєте мене?

Він мовчав, не знав, що мені сказати? Чи обдумував все вищесказане мною?

- Як це? Я потрапив не до себе? - вголос міркував непроханий гість. - Скажіть, це хіба не вулиця Довженка?

- Так.- відповіла я.

- А будинок № 14? - знову запитав невідомий.

Я захитала головою.

- Ну, все правильно. Я живу на вулиці Довженка, 14. В цьому помилки нема. А квартира ця 95?

- Ні, ось з квартирою ви помилилися! Це 65! 

- Вау! - скрикнув хлопець і ледве не впав.

Я зреагувала одразу. Якомога швидше підбігла до нього, щоб допомогти втриматися на ногах. Він не захотів отримати від мене підтримку, пройшов до стільця і присів на нього. Я тим часом налила у склянку води і передала її хлопцеві. Ненароком наші пальці зіткнулися, а по тілу, ніби пройшов струм. Я такого ще ніколи не відчувала, зі мною таке вперше. Це дуже схвилювало мої думки, але намагаючись про це не думати, відкинула їх у самий далекий ящик своєї підсвідомості.       

Але раптом у дверному проміжку з'явилася чоловіча постать. Це був мій коханий Денис. Брюнет з карими очима, пухкими губами, які я люблю цілувати та великими руками, якими він мене обіймає. Його голос вивів мене з оціпеніння.

- Що тут діється? - прозвучав грізний голос Дениса, як грім серед ясного неба.