Глава 1

Я вважала, що подібне може бути лише чиєюсь фантазією, або сюжетом фільму, але реальність завжди знанчо жорстокіша, аніж вигадка. Все у моєму житті до банального просто — я тепер власність Кирила Лормана, чоловіка, чия сім'я спершу дає, а потім забирає удвічі більше. 

Мій батько потрапив в цю пастку, коли опинився не в тому місці, і не в той час вважаючи, що якщо гроші комусь дісталися легко, то й він зможе. Досі не знаю яким чином йому вдалося влитися в коло багатих та сильних цього світу, та вийти з нього він уже не зміг, а тепер і я не зможу…

Тато приїхав за мною сьогодні із супроводом у вигляді двох чоловіків одягнених в чорне з порожніми обличчями. Цей ранок змінив все у моєму житті. Виявилося, аби перевернути світ догори дригом достатньо заборгувати комусь. Мені було наказано зібратися, одяг не брати, і під крики та істерику матері, я залишила квартиру кілька годин тому, а тепер стою на порозі шикарного будинку біля штучного озерця десь між лісом й трасою на краю міста. 

— Ви можете попрощатися, — лунає голос одного з невідомих чоловіків. 

Вони тут не дарма, слідкують, щоб я точно опинилася там, де повинна бути, щоб ні я, ні тато не втекли від сплати боргу. 

Тато мружиться й схопивши мене за руку тягне зі сходинок з бажанням відійти від чолвіків хоча би на якусь відстань.

— Пробач, Ліві, — бурмоче, — я програв більше, ніж мав за все життя, я не думав, що доведеться платити тобою, не знав, що…. Лорман вимагатиме тебе в оплату. Пробач. Та я щось вигадаю, чуєш? 

Батько схопив за плечі й трусить мене. Я чую все, що каже, просто….а який сенс? Не знаю яку суму програв, та впевнена, вона шалено велика, і це значить, що він ніколи нічого не вигадає. 

— Що він робитиме зі мною? — пошепки питаю.

Тато блідне, мабуть, він вже бачив як Кирило Лорман поводиться з жінками якщо така реакція. 

— Ти просто житимеш з ним під одним дахом.

Ми удвох знаємо, що він бреше.

— А потім? 

Тиша — відповідь мені. Тато знає, що не віддасть гроші, знає, що на мене тут не чекає хороше, знає, що власноруч прирікає на страждання через власну жадібність й дурість.

— Пробач, — тихо каже.

Я лише киваю, почуваюся, мов у дурному кіно, де людей за борги реально забирають. Мені не хочеться йти, та поряд знову зʼявляються чоловіки в чорному, вони не кажуть ні слова, та зрозуміло, що тато має йти, а я — зайти в дім. 

Я страшенно боюся, здається, що переступивши поріг будинку одразу підпишу собі смертний вирок, просто триватиме він тисячоліттями. Знову підійшовши до дверей я обертаюся, тато проводжає мене заплаканими очима, повернувшись назад з жахом бачу як двері відкриваються одним з чоловіків поруч. Страх стискає нутрощі, ноги й руки німіють, зробити крок нереально, бо ноги не тримають. 

Мене штовхають у спину, заплутавшись у ногах падаю на холодну білосніжну плитку, та коли намагаюся встати чую як закриваються двері, а перед обличчям зʼявляються чужі ноги у темно-сірих джинсах. Повільно вирівнююся не підводячись з підлоги й здіймаю погляд на власника цих ніг — Кирило Лорман. Не певна, що очікувала, та переді мною доволі симпатичний на вигляд чоловік близько тридцяти років, хоча можу помилятися, з темним волоссям, поглядом карих очей й зухвалою посмішкою. Він явно насолоджується тим, що я тепер у його руках, принаймні складається таке враження. 

— Ось вона, моя Лівія, — Лорман хапає моє підборіддя пальцями, — моя нова річ.

В голові сотні думок та гострих слів, я не кажу ані слова, навряд Кирило Лорман мріє почути хоча би щось. 

— Ведіть Лівію у спальню, — наказує він, — нову. 

Чоловіки синхронно підхоплюють мене під пахви й ведуть до сходів. Не пручаюся, та і який сенс? Навряд вдасться втекти чи виплакати помилування, щоб хтось з усіх тут відпустив —  тато добровільно продав мене. 

Не встигаю навіть роздивитися інтерʼєр будинку, мене штовхають у спальню й замикають двері на ключ. Перші кілька хвилин я намагаюся просто прийти до тями, тоді змушую себе переставляти ноги і йду до ліжка, воно стоїть біля стіни, біля нього килим з мʼяким ворсом, ще тут є шафа, двері у ванну — я перевіряю, — і вікно з ґратами. 

Потрібно просто не думати, що зі мною тут робитимуть, але я ж не мале дівча, і чудово розумію, що в оплату боргу дівчат беруть не задля того аби просто годувати їх. Швидше за все мною користуватимуться. Можливо мене битимуть. Мабуть, тут я й сконаю і навіть могили не матиму. 

Я не заслужила на подібне, татова помилка вартує мені надто дорого, позаду лишилося усе моє життя, мої друзі, мрії, плани, а попереду лише спустошення й біль. Очевидно, що мене не відпустять, що я розвага, лише тіло, у якого не буває почуттів. 

Вставши перед вікном намагаюся вгамувати паніку, але сльози течуть по щоках самі собою, я не дозволяю собі ридати боячись видати зайвий звук. Витираю їх долонями,тру шкіру аж до відчуття печіння, та й це не зменшує відчуття провалу в усіх сенсах. 

Двері відкриваються. Скільки часу минуло? На порозі Лорман, спокійний й дещо зарозумілий, на обличчі задоволення, вуста вигнуті в посмішці. 

— Отже, — одразу ж починає він, — твій перший день тут. Не хочу, щоб ти боялася, я не монстр. — голос чоловіка стриманий, з легким відтінком веселощів. 

Я дивлюся на нього напружено, серце калатає в грудях завдаючи болю, від страху боюся втратити опору і впасти в його ноги, знову опинитися перед ним в принизливому становищі. 

— Що ви будете зі мною робити? — питання виривається мимоволі, мабуть, не варто ставити його чоловіку, про якого ходять погані чутки. 

— О, — Лорман підходить до мене й проводить пальцями по волоссю, пропускає пасма крізь них, а тоді усміхається: — Нічого такого, що тобі не сподобається. 

Тривога зжирає миттєво, кожний мʼяз напружується, втекти хочу, зникнути і ніколи не повертатися до цієї миті. 

— Ну гаразд, — на щастя він відступає, я ж видихаю. — Сьогодні відпочивай, завтра поснідаємо разом.