До ранку я не заснула. Сиділа на лаві, підібгавши змерзлі ноги, і ніж лежав поруч, уже ні від кого не схований.
Убити його я не змогла, і страх тут був ні до чого. Людина, яку прийшли різати, кричить, б'ється або проситься. Ця повернулася до мене спиною й заснула. Так сплять при своїх або так сплять ті, кому однаково, і я не знала, котре з двох гірше.
Знала я інше: тікати мені нема куди, а вбивати я не вмію. Лишалося дивитися. За дев'ять днів на горі я жодного разу не бачила, як він стає змієм, а змій — ним. Вони мінялися десь за рогом скелі, і завжди тоді, коли я була деінде. Якщо вже мені тут жити чи вмирати, я хотіла бодай знати, з чим маю справу.
Він вийшов, щойно у вікні посіріло. Я полічила до двадцяти й пішла слідом, боса, як була.
Гроза вимила небо до дна. Зорі ще не згасли, на сході тільки починало жовтіти, і мороз стояв такий, що камінь за теплою межею дзвенів під п'ятами. Чоловік ішов попереду вздовж скелі, торкаючись стіни рукою, і не озирався. Я трималася кроків за тридцять і ставала щоразу, коли ставав він.
За рогом відкрився карниз, широкий і рівний, як тік. З трьох боків у нього не було нічого, тільки повітря й долина далеко внизу. Шаркань спав посередині клубком, і над ним парувало.
Я втислася в розколину й перестала дихати.
Чоловік підійшов до змія так, як підходять у стайні до свого коня, не крадучись і не вагаючись. Поклав долоню йому на бік, нижче крила, і постояв. Змій зітхнув уві сні, розгорнувся, витяг шию по камені й підставив спину.
Тоді чоловік сказав два слова. Сказав тихо, але на морозі чути далеко, і я розібрала обидва.
— Манскап. Клар.
Я їх знала. Я співала їх учора над цим самим змієм і чотирнадцять років щовечора над сестрою, і жодного разу не подумала, що вони можуть щось означати.
На спині в Шарканя, між лопатками, луска була інакша, ніж деінде: більша, м'якша по краях, і лежала двома рядами обабіч довгої складки, наче дві долоні, стулені докупи. Я бачила ту складку щодня й мала її за хребет.
Тепер по спині в нього пройшла хвиля, як проходить по кінському боці, коли кінь зганяє муху. Складка здригнулася, краї її розтулилися, повільно, як розтуляє рота сонна риба, і під ними показалося живе: бліда гола шкіра, волога й тепла, з якої на морозі повалила пара. Запахло хлівом і молоком, як пахне навесні в кошарі, коли ягняться вівці.
Я чекала, що звідти щось вилізе.
Натомість туди заліз він. Став ногою на згин крила, вхопився за край складки, як хапаються за гриву, підтягся звичним рухом, яким я сідаю на воза, і ліг у те тепле долілиць, головою до зміїної шиї. Змій зітхнув. Краї складки зійшлися над чоловіком, спершу над плечима, тоді над спиною; якийсь час я ще бачила його п'яти, а потім луска лягла на місце, і на спині в Шарканя лишився тільки горб, який помалу влігся.
Більше нічого не сталося. Ніхто ні на кого не перетворився, я не побачила ні диму, ні блискавки. Змій сховав чоловіка за пазуху, як вівчар ховає в кожух змерзле ягня.
Шаркань підвів голову. Розплющив очі, обидва разом, чого я за ним досі не помічала, і повільно повів ними по карнизу. Дійшов до моєї розколини й спинився.
Він дивився просто на мене. Я стояла в тіні за виступом, не дихаючи, і бачити мене він ніяк не міг, але дивився, і погляд у нього був інший, ніж учора. Вчора на мене дивився пес. Сьогодні на мене дивилися так, як дивиться через стіл той, хто каже «їж».
Потім він одвернувся, підійшов до краю, розгорнув крила на всю їхню неможливу довжину й упав.
Я скрикнула й вискочила з розколини. Він падав каменем, і в мене стало серце, а тоді крила взяли вітер, і падіння без жодного змаху перейшло в дугу. Він лежав на повітрі, як лежить на воді дошка. Дуга винесла його над долину, над туман у ярах, над перше сонце, що саме вийшло з-за Сухого груня й запалило кожну лусочку окремо. Він зробив коло на півнеба й пішов уздовж хребта на північ, до брами, меншаючи, доки не став рискою, а далі я його загубила.
Чекала я до полудня.
Вернулася по чоботи й ліжник, сіла на теплому камені біля рогу скелі й дивилася на порожній карниз. Думати не виходило. Усе, що я знала про цю гору змалку, казки, лічилка на паперті, рушник над постіллю, трималося на тому, що змій і чоловік — одне. Тепер їх було двоє, і один сидів у другому.
Унизу, біля каменя, тяглася вгору нитка диму: хтось розклав там вогонь. Василина, подумала я, хоч Василина на моїй пам'яті ніколи не лишалася на горі довше, ніж треба, щоб покласти хліб.
Він вернувся, коли сонце стало над головою. Сів на карниз важко, проїхавшись кігтями по каменю, склав крила й довго стояв, опустивши голову, як стоїть загнаний кінь. Потім ліг, по спині в нього знову пройшла хвиля, і складка розтулилася.
Вибирався чоловік довше, ніж залазив. Сорочка на ньому була мокра наскрізь і парувала на морозі. Сів на краю, звісивши ноги, посидів. Сповз по лусці на камінь. І перш ніж ступити, простягнув руку й пошукав перед собою скелю, обмацав повітря раз і вдруге, як шукають одвірок у темній хаті, хоч надворі стояв полудень.
Він намацав стіну, сперся на неї чолом і так стояв, а Шаркань повернув голову й тицьнувся мордою йому в спину, легенько, як тицяється Сірко, коли батько вертається з дороги.
Я вперше бачила їх обох водночас, і в голові в мене все зсувалося з місця. Діти на паперті кричали правду: удвох їх ніхто не бачив. Тільки ніхто не здогадався чому. Усю дорогу я боялася змія в людській шкурі, а в зміїній шкурі весь цей час сиділа людина.
Тоді я згадала хлоп'ячу шапчину на передостанньому кілку. За нею був останній, порожній, і чекав він, виходить, зовсім не на наречену.