Після карниза я два дні нікуди не тікала. Обдерті лікті взялися кіркою, пальці правої руки згиналися через раз, і чоловік, не питаючи, поставив мені на лаву горнятко з маззю, що пахла смолою й медом. Мазь помогла. Дякувати я не стала.
Я ходила горою й думала, і те, про що думала, не складалося докупи. Змій, який краде дівчат, двічі привів мене назад, не подряпавши, а втретє зняв зі скелі, з якої я вже падала. Чоловік, який мав би бути тим самим змієм, варив мені їсти й лікував лікті. А на стіні тим часом висіли коси, і жодної з тих, хто їх носив, я в горі не зустріла.
Виходило, що мене тут бережуть. Овець у нас теж бережуть, аж до осені.
Третього дня прийшла гроза.
Грім у листопаді в нас буває раз на кілька років, і старі кажуть, що то на тяжку зиму. Хмара насунула з-за хребта по обіді, чорна й низька, і перший удар був такий, що з полиці над вогнем упала ложка. Я вийшла до входу подивитися, бо грозу люблю змалку, і побачила Шарканя.
На карнизі його не було. Він забився під навіс скелі біля входу, втиснувся в камінь боком, підібгав під себе крила й хвіст і сховав голову під згин крила, як курка. На кожен удар грому по ньому від шиї до хвоста пробігав дрож, і луска дзвеніла дрібно, жалібно, зовсім інакше, ніж у польоті.
Я стояла й дивилася, як найстрашніше, що є в наших горах, боїться грому.
Про те, що співаю, я дізналася на другому рядку. Це в мене не від розуму: чотирнадцять років, щойно загримить, Калина лізла до мене під ліжник, і я заводила одне й те саме, бо під нього вона затихала. Рот пам'ятав сам.
Люлі-люлі, манскап ту, ту по плас, ту по плас…
Дрож спинився. З-під крила показалося око.
Клар-бекреф, клар-бекреф, сов, сов — у добрий час.
На «сов» він видихнув, довго, всім тілом, як видихає кінь, з якого зняли хомут. Голова вилізла з-під крила, посунулася по камені до моїх ніг і лягла, важка, тепла, оком до мене. Повіко опустилося. Грім ударив іще раз, просто над нами, і він тільки смикнув кінчиком хвоста.
Я доспівала до кінця й почала спочатку. Десь на третьому колі до мене дійшло, що я стою над сплячим змієм і що в лівому рукаві в мене ніж. Око змія лежало за крок від моєї ноги, завбільшки з кулак, прикрите самим лише повіком, і пробити його можна було навіть моїм малим ножем. Я знала це й співала далі.
Увечері чоловік сів до вогню навпроти мене, чого раніше не робив. Довго мовчав. Потім сказав, дивлячись повз моє плече:
— Заспівай іще.
— Не буду.
Він кивнув, наче іншого й не чекав. А тоді сам, хрипко, майже без голосу, проказав останній рядок:
— Сов, сов — у добрий час.
Мені стало холодно біля самого вогню. Цієї колискової не знають у долах, я питала в купців. Її співають тільки в нас, у Затулі, і тільки малим дітям.
— Звідки ти її знаєш?
Він устав і пішов до свого проходу, ведучи пальцями по стіні.
Я сиділа до ночі й перебирала, звідки. Від наречених, вирішила я врешті. Котрась із них співала тут, як я сьогодні, він слухав і запам'ятав, а потім її коса опинилася на кілку. Від цієї думки рішення, яке я відкладала три дні, стало простим.
Якщо він і є змій, то зараз, у людській шкурі, він слабкий: худий, без луски, спить, як усі люди. Іншої нагоди в мене не буде. А що разом із ним, мабуть, помре й той, хто сьогодні лежав головою біля моїх ніг, про це я вирішила подумати потім.
Я дочекалася, поки вогонь осяде на жар. Роззулася, щоб не чути було кроків, і взяла ніж так, як учив батько: лезом від себе, великий палець на колодці.
До його проходу від моєї лави було дев'ять кроків. Я знала, бо щовечора рахувала за ним. За порогом виявилася комірчина, мала, як наша комора, з лежанкою під стіною, і в ній було видніше, ніж я думала: крізь щілину в скелі падала смуга місячного світла, просто на постіль.
Він лежав на спині, вкритий до грудей, і очі в нього були розплющені.
Я завмерла на порозі. Він дивився в стелю й не ворушився. Світло лежало йому через обличчя, і я бачила все: стрижену голову, шрами на скронях, жилу на шиї, там, куди батько вчив бити кабана.
Лишалося два кроки, і я їх зробила. Стала над ним, лезо втрапило в смугу світла й блиснуло йому просто в очі. Він не моргнув.
— Дев'ять кроків босоніж, — сказав він у стелю. — Дихаєш ротом. У правій руці щось тримаєш, бо за одвірок бралася лівою.
Я мовчала. Рука з ножем висіла над його горлом, і я ніяк не могла згадати, що нею роблять далі.
— Краще навесні, — сказав він. — Зараз тебе нікому буде вчити.
Він повернувся на бік, лицем до стіни, і підтягнув ліжник на плече. Спину він підставив мені всю, від потилиці до пояса.
Я простояла над ним із материним ножем, доки не замерзли ноги, і весь цей час у голові крутилося одне питання: чого саме він збирається мене вчити?