Віддана драконові

Розділ 8. Друга втеча

Про туман у нас кажуть, що він змієві ворог. У тумані Шаркань не літає й не бачить, і хто хоче перейти браму потай від нього, той чекає імли. Скільки в тому правди, я не знала, але іншої ради не мала, тож виглядала туман, як виглядають погоду на покіс.

Чекати довелося три дні, і за ці три дні я з'ясувала про гору небагато. Чоловік уставав удосвіта й зникав до полудня. Їсти лишав на столі, говорив зі мною по слову на день, а на мої питання не відповідав узагалі, хоч я ставила їх голосно й по два рази. Раз я спитала, де ті, чиї коси висять на стіні. Він саме ніс воду. Став, постояв із відром і пішов далі.

Шаркань щоранку грівся на карнизі, а по обіді ходив за мною назирці, як ходить за чужим на подвір'ї пес, якому ще не сказали, свій це чи ні. Другого дня він приніс і поклав на порозі смерекову гілку. Третього — чийсь чобіт, старий, зашкарублий, на праву ногу. Я не взяла ні того, ні того.

На третю ніч долину внизу затягло, і до ранку імла піднялася до самої гори.

Вийшла я затемна. Туман стояв такий, що я не бачила власної простягненої руки, і краплі сідали на вії. Ішла навпомацки, тримаючись за скелю, а на роздоріжжі звернула праворуч, як він радив. Це дратувало мене найбільше: навіть тікала я за його вказівкою.

Права стежка була ширша й пологіша. Я спускалася нею, може, з годину, і за всю годину не почула жодного дзвону. Туман глушив усе, навіть мої кроки. Сніг під ногами скінчився, почалася мокра трава, і я вже впізнавала місце: остання полонина, а за нею камінь. Я пішла швидше.

До полонини я не дійшла. Трава скінчилася, почалося каміння, дрібне й хистке, і воно поїхало раніше, ніж я встигла зрозуміти, що збилася зі стежки.

Я їхала разом з осипом на спині й хапалася за все, що траплялося під руки, а траплялося те саме каміння. Потім ноги втратили землю. Мене шарпнуло, обдерло лікті, і я зависла на животі, грудьми на краю скелі, а все, що нижче пояса, теліпалося в порожнечі. Осип іще довго шурхотів повз мене вниз. Я слухала, коли він упаде, і не дочекалася.

Під лівою рукою був корінь, під правою — виступ завширшки з долоню. Підтягтися я не могла: щойно пробувала, камінь під грудьми починав кришитися. Лишалося висіти.

Я порахувала до ста, потім іще до ста. На третій сотні пальці правої руки перестали чути камінь, і я стала рахувати повільніше, наче від цього залежало, скільки вони протримаються.

Гукати я не хотіла. Гукати означало кликати його, а я три дні доводила собі, що краще вмру. Десь на п'ятій сотні з'ясувалося, що я так не думаю.

— Гей! — крикнула я в туман. — Ге-ей!

Туман не відповів. Корінь під лівою рукою хруснув і подався на палець.

Імла порідшала згори. Спершу в ній проступило бліде коло сонця, потім край скелі наді мною, далекий, вищий за нашу дзвіницю. Тоді я почула дзвін, дрібний і частий, зовсім близько.

Він спускався по стіні пішки. Летіти тут не було де, і він ліз головою вниз, чіпляючись згинами крил і кігтями задніх лап за щілини, як лазять кажани, тільки цей кажан був завдовжки з церкву. Каміння сипалося з-під нього й летіло повз мене. Ліз він повільно і щоразу пробував опору, перш ніж перенести на неї вагу.

За сажень від мене він спинився. Голова зависла над моїм плечем, і я зблизька побачила бліде око з вузькою зіницею, яке дивилося на мої пальці. Потім він витяг шию й підсунув її під мене, як підсувають плече під мішок.

Щоб жити, треба було відпустити камінь і обхопити чудовисько. Я провисіла ще три подихи й відпустила.

Луска під долонями була тепла, суха й гладенька, як річкова галька на сонці. Я обхопила шию руками й ногами, втислася в неї щокою і крізь луску почула, як усередині в нього щось гуде, тихо й рівно, наче за стіною стоїть вулик. Він почекав, поки я вчеплюся як слід, і поліз угору.

Ліз він довго. Десь на півдорозі ми вийшли з туману, як виходять із води, і я вперше в житті побачила свою долину згори. Вона лежала під нами, по вінця налита білим, і з того білого стирчали тільки хрест нашої церкви та верхи смерек на Сухому груні. Сонце щойно встало. Я подумала, що Калина ще спить.

Перед входом він ліг і опустив шию до землі, щоб я могла злізти. Ноги мене не тримали, і я сіла просто на теплий камінь. Шаркань глянув, чи я сиджу, обтрусився, як пес після річки, й пішов за ріг скелі, туди, де був його карниз.

Чоловік з'явився, коли я ще сиділа. Вийшов з-за того самого рогу, мокрий до нитки й захеканий. Він став за три кроки від мене, повернувши голову на моє сопіння.

— Ціла? — спитав він.

Я кивнула. Він чекав. Я сказала: «Ціла», і тільки тоді він пішов усередину, ведучи пальцями по стіні.

А я лишилася сидіти й розглядати свої долоні. На них відбилася луска, дрібно й рівно, як відбивається на щоці плетінка подушки. Я підняла з каменя лусочку, що відпала, коли він обтрушувався, потім знайшла другу, третю й розклала їх на коліні рядком.

На кожній був той самий візерунок, до рисочки однаковий.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше