Тікати я вирішила ще біля порожнього кілка, а до ранку тільки вибирала як.
Вибирати було нема з чого. Стежка від входу вела вниз одна, тією я й прийшла; за теплою межею вона роздвоювалася, і правої гілки я вчора не розгледіла, бо дивилася на хвіст. Увечері чоловік з'явився, сказав своє «їж» і зник у проході, так і не глянувши в мій бік. Я з'їла все, що дали, сховала за пазуху півхлібини й лягла вдягнена.
Вийшла я, щойно посіріло. Шаркань спав на карнизі клубком, сховавши голову під крило, і сніг довкола нього розтанув рівним колом. Я пройшла під ним навшпиньки, і він не ворухнувся.
Тепла земля скінчилася, почався сніг, і я побігла.
Бігти з гори снігом уміє кожен, хто пас у нас вівці: ноги ширше, п'ятою вперед, і не думай, бо впадеш. Я не думала хвилин десять. Уже видно було смереки внизу й сіру цятку каменя під ними, уже я складала, що скажу батькові, коли наді мною задзвеніло.
Тінь перейшла стежку й лягла попереду. За поворотом, упоперек дороги, сидів Шаркань.
Він не гарчав і не сунув на мене. Сидів, підібгавши крила, загородивши стежку від скелі до урвища, і дивився, як я з розгону сідаю в сніг.
— Пусти, — сказала я.
Він моргнув.
Я звелася, обтрусилася й пішла назад до роздоріжжя, не обертаючись, наче так і збиралася. На роздоріжжі звернула ліворуч. Ліва стежка була вужча, йшла попід стіною, і я встигла пройти нею кроків сто, коли дзвін проплив угорі й стих десь попереду.
Він сидів і там. Так само впоперек і так само спокійно, тільки хвіст звісив з урвища й погойдував кінчиком.
Тоді до мене дійшло, що він робить. Я з шести років при отарі й сто разів бачила це збоку: вівця рветься до яру, а Сірко не гавкає й не кусає, він просто щоразу опиняється там, куди вона хоче. Вівця лютує, тупає ногою, пробує з іншого боку, а кінчається завжди однаково, в кошарі. Я все життя сміялася з овець.
І я сказала йому все. Усі слова, яких навчилася в погоничів на соляному шляху й за які мати колись мила мені рота лугом, я сказала тій тварюці в морду, одне за одним, не повторюючись, і вистачило їх на добру хвилину.
Шаркань слухав уважно. Наприкінці схилив голову набік, як пес, якому свиснули новим свистом.
Назад я лізла довше, ніж бігла вниз. Ноги промокли до колін, пальці не згиналися, хліб за пазухою розкришився, і злість гріла погано. Змій ішов позаду, віддалік, і спинявся щоразу, коли спинялася я.
Чоловік сидів на лаві біля входу, спиною до стежки, і стругав ножем якусь деревину. Стружка падала йому на коліна. Він не обернувся ні на мої кроки, ні на дзвін луски за мною.
Я пройшла повз нього до вогню, бо зуби в мене цокотіли так, що це чула, певно, вся гора. Уже на порозі мене наздогнав його голос, і це було найдовше, що він досі при мені сказав:
— Ліва стежка обвалена, далі там не пройдеш. Якщо тікатимеш іще, йди правою.
Я стала.
Він стругав далі. Ніж ішов рівно, від себе, і пальцем другої руки він раз у раз проводив по дереву, перевіряючи, чи гладко.
За всю дорогу вниз і назад я не бачила його жодного разу. Я не казала йому, куди звертала, а він і тепер не повернув голови в мій бік.