Заснула я таки перед самим ранком, а прокинулася від сонця на обличчі. Ніж лежав на підлозі, ліжник хтось підіткнув мені під ноги, а на столі стояв глек води й хлібина на полотні.
Хлібину я впізнала. Кругла, з хрестом, надрізаним зверху, на тому самому полотні з синьою крайкою: вчора її клала на камінь Василина. Ворони, виходить, того хліба не беруть.
Чоловіка не було. Я гукнула, не знаючи як, тож гукнула «гей», і гора відповіла мені моїм же голосом.
Надворі світило так, що довелося затулитися долонею. Шаркань лежав на карнизі над входом, розкинувши обидва крила на всю довжину, як розстеляють полотно білити, і не ворушився.
Сніг довкола карниза блищав, а на крилах не лежало жодної сніжинки, і повітря над ними тремтіло, як над гарячою піччю.
Я обійшла його широким колом. Він розплющив одне око, глянув, куди я йду, і заплющив знову.
Удень гора виявилася більшою, ніж здавалася вночі, і, що гірше, гарною.
За першою залою був прохід, а за ним печера, повна пари. У камені хтось видовбав купелі, три, сходинками одна над одною, і вода перетікала з верхньої в нижню, гаряча нагорі й ледь тепла внизу. Я сунула руку в середню й тримала, доки не відійшли пальці, що мерзли ще від учорашнього.
Далі було світло. Стеля там колись розкололася, в розколину падало сонце, і на теплому камені під ним росло все, чому в листопаді рости не годиться: мох завтовшки з кожух, папороть мені по коліна, грядки з цибулею й зіллям, а над усім цим обплітала скелю лоза з дрібними темними ягодами. У долині вже тиждень топили печі, а тут пахло, як у червні після дощу.
Я стояла посеред того саду й сердилася. Мене привели вмирати в найкраще місце, яке я бачила в житті, і не було кому про це сказати.
Із саду був вихід на схил, і звідти я побачила, чим живиться змій. Він якраз зліз із карниза, незграбно, боком, і пішов до джерела, що било з-під скелі. Вода в тому джерелі була руда, і навіть до мене долітав її запах, той самий, ковальський. Шаркань пив довго, а напившись, заходився лизати скелю над джерелом, повільно й старанно, як корова лиже сіль.
Під стіною, за три кроки від нього, лежала дика коза зі зламаною шиєю: мабуть, уночі зірвалася з кручі. Він переступив через неї, як через колоду, й навіть не понюхав.
Я довго дивилася на ту козу. У жодній казці не пояснювалося, навіщо змієві наречені, якщо він не їсть м'яса.
Дорогою назад я звернула не туди й вийшла до стіни.
Вона була довга, рівна й уся в письмі. Імена, вирізані в камені, одне під одним, і біля кожного кілька рисок та знаків. Дяк учив мене читати, але тут половина літер була не така, як у його книзі. Я розібрала «Параска», «Юрко», «Одарка» й покинула, бо імен було на цілий цвинтар.
За рогом, у ніші, куди сонце не діставало, висіли коси.
Кілки були вбиті в камінь рядами, і на кожному висіла зрізана коса, перев'язана вгорі ниткою. Руді, чорні, біляві, одна ще з уплетеною стрічкою, вицвілою до сірого. Найдавніші злежалися й побіліли від пилу, а на деяких кілках замість коси висів чоловічий пояс або шапка. Я йшла вздовж них і вперше, відколи себе пам'ятаю, не рахувала, бо не хотіла знати, скільки їх.
Кожна з них дійшла до цієї гори. Кожна, мабуть, з'їла свою миску кулеші й виспалася під ліжником, а потім їй зрізали косу й повісили на кілок. Кісток у горі я не знайшла, але й жодної з цих жінок тут не було.
Передостанньою в ряду висіла коса зовсім біла, тонка, стареча. За нею — хлоп'яча шапчина з вицвілим пером, мала, на дитячу голову.
Останній кілок був порожній, і я знала, для чиєї коси його лишили.