Миску я не чіпала. У нас кожна дитина знає: хто з'їсть бодай крихту на тому світі, той там і лишиться. Тому я стояла над кулешею, ковтала слину й пояснювала собі, що не голодна.
Він вийшов із глибини гори, коли я пояснила це втретє.
Я чекала будь-кого: діда з бородою до пояса, красеня в золоті, як малюють на ярмаркових образках, чорта з рогами. Вийшов чоловік у полотняній сорочці, ненабагато старший за Марка, худий, з обвітреним лицем і стриженою майже до шкіри головою. На скронях у нього біліли дрібні шрами, рівні, наче наколоті шилом. Він ніс оберемок дров і поклав їх до решти, грубі до грубих.
На мене він не глянув. Повернув голову на мій подих, як повертають на скрип дверей, і дивився кудись повз моє плече. У долині так дивляться багачі на наймичок, і я одразу його за це не злюбила.
— Їж, — сказав він.
Голос був хрипкий, як у людини, що довго мовчала.
— Не буду.
Він знизав плечима, сів до столу й узявся за другу миску, холодну. Їв так, як їдять після роботи, і ложка в нього жодного разу не стукнула об край. Я простояла над своєю, доки в ній не перестало парувати, а тоді сіла й виїла все до дна. Якщо вже лишатися на тому світі, то хоч не натще.
Кулеша була з бринзою і солона, по-справжньому солона. Донька соляра таке помічає: в долині сіль міряють дрібкою, а тут її сипали, як у долах на свято.
— Там, — сказав він, коли я поклала ложку, і показав на лаву під вікном, де лежав складений ліжник.
Потім устав і пішов уздовж стіни. Ішов рівно, не поспішаючи, і кінчиками пальців вів по каменю, як ведуть по спині знайомого коня. Губи в нього ворушилися. Я придивилася й упізнала цей рух, бо сама так роблю змалку: він рахував кроки. На дев'ятому повернув, переступив поріг, якого я в сутінках і не помітила, і вже звідти, з темряви, сказав третє слово:
— Спи.
Більше я того вечора від нього нічого не почула.
Щойно його кроки стихли, я пішла до виходу. Хотіла глянути, чи Шаркань досі стереже поріг і чи є в мене хоч якась дорога назад.
Перед входом було порожньо. На камені, де він лежав, лишилася суха тепла пляма завбільшки з нашу стодолу, і над нею ще здіймалася пара. Дзвону я не чула, і зорі над горою ніщо не затуляло.
Я постояла на холоді й склала докупи те, що бачила. Змій привів мене до гори й ліг на порозі. Потім змій зник, а з гори вийшов чоловік. Про це діти кричали на паперті ще вранці: їх удвох ніхто ніколи не бачив.
Виходило, що кулешу мені варив Шаркань.
Спати я не збиралася. Лягла на лаву вдягнена, натягла ліжник до підборіддя, а материн ніж витягла з рукава й тримала під вовною, вістрям до проходу, в якому він зник. Усі казки про зміїв і дівчат кінчаються вночі, і свою я хотіла зустріти бодай із розплющеними очима.
Вогонь догоряв. Десь у глибині капала вода, по краплі на три мої подихи. Під лавою, під підлогою, під усією горою щось тихо гуло, так низько, що я чула це радше зубами, ніж вухами. Камінь грів крізь дошки лави, і від того тепла злипалися повіки, хоч як я їх розплющувала.
Раз мені здалося, що в проході хтось стоїть. Я стисла колодку ножа й перестала дихати. Постать постояла, потім пальці шурхнули по каменю, і кроки пішли назад, у глибину, ті самі дев'ять.
Більше він не приходив. Перед світанком надворі знову задзвеніла луска.
Я лежала з ножем у кулаці й думала про стрижену голову, про дрова, складені за розміром, і про те, як він їв холодну кулешу, не підводячи очей. У казках змій перекидався то красенем, то паном, і ніде не було сказано, що він може виявитися просто дуже втомленою людиною.