Пішки він ходив погано.
У небі це, мабуть, було найстрашніше, що є на світі. На стежці він нагадував нашого діда Онуфрія на льоду: ставив згини крил обережно, по одному, шкрябав кігтями камінь і раз у раз спинявся перепочити. Або почекати на мене; я не розібрала.
Я йшла за хвостом. Хвіст був довгий, тонкий і весь час трохи ворушив кінчиком, як у кота, що вдає, ніби спить. Щоб не думати, куди йду, я рахувала на ньому ряди луски. Дійшла до шістдесяти і збилася, бо почався сніг.
Спершу по кісточки. Тоді по литки. Тоді по коліна, і спідниця набрякла й поважчала, як мокра ковдра. Я гірська, вмію ходити снігом: не поспішай, став ногу в слід, дихай носом. Тільки слідів таких, щоб у них ставити ногу, я ще не бачила.
Смеркло зовсім. Вийшли зорі, і луска на ньому заблищала, кожна окремо, наче попереду хтось ніс повне решето жарин.
Раз я впала. Лицем у сніг, руками по лікті. Лежала й думала, що можна вже й не вставати: яка різниця, де. Він став. Не вернувся, не підійшов, не допоміг. Просто стояв і чекав, поки я вирішу.
Я встала. Здається, зі злості.
Сніг скінчився так, наче його відрізали ножем.
Отут він був по коліна, а за крок — мокрий камінь, чорний і блискучий. Ще за десять кроків камінь став сухий. Я спинилася, бо чоботи казали мені таке, чого не буває.
Стягла рукавицю й приклала долоню до землі.
Тепла, як бік печі вранці, коли вогонь давно згас, а цегла ще пам'ятає. З розколин у камені йшла пара, тонка й біла, і пахла залізом та мокрим каменем. А обабіч стежки росла трава. Зелена. У листопаді, вище за останню смереку, де й улітку росте хіба лишайник. Трава, мох, якесь дрібне листя, і на ньому краплі, і в кожній краплі по зірці.
Я стояла на теплій землі серед снігів, і в мене вперше за два дні перестали труситися руки. Я на них за це розсердилася. Нема чого грітися в гостях у смерті.
Вхід був високий, удвічі вищий за церковні двері, і рівний. Надто рівний як на гору: гори не вміють робити кути.
Над ним було щось намальовано. Фарба стерлася, лишилися самі тіні, але я впізнала б це й навпомацки, бо засинала під ним, скільки себе пам'ятаю. Змій із довгими крилами. І на спині в нього маленькі цятки, одна за одною.
Материн рушник. На горі, куди ніхто з наших не ходив і звідки ніхто не вертався.
Хто в кого змальовував?
Шаркань усередину не пішов. Він ліг перед входом, підібгав крила, поклав голову на їхні згини й примружив очі, як пес на порозі. Щоб зайти, мені треба було пройти повз ту голову на відстані руки.
Я пройшла. Він дихнув мені на поділ, і мокра спідниця запарувала.
Я знала, що побачу всередині. Про це в нас розповідають малим, щоб не лазили де не слід: темрява, сморід і кістки. Кістки нареченої, кістки давнішої нареченої, і так аж до самого низу.
Тому я йшла й рахувала те, чого не було.
Темряви не було: десь у глибині горів вогонь, і по стінах ходило руде світло.
Смороду не було. Пахло димом, сухим зіллям і трохи вовною.
Кісток теж не було. Жодної. Я навіть під лаву зазирнула.
Стала роздивлятись, що було.
Підлога, тепла крізь підошви. Виметена.
Лави попід стінами, застелені вовняними ліжниками.
Дрова, складені під стіною. За розміром: грубі до грубих, тріски до трісок.
Полиця, витесана просто в камені, а на ній глечики під воском. Дев'ять, рядочком, однакові, і на кожному той самий візерунок.
Сорочка на кілку. Спершу я подумала — кольчуга. Підійшла ближче: луска. Синьо-чорна, дрібна, зшита одна до одної, з рукавами, з коміром. На людину не дуже високу.
І на підвіконні, бо там було й вікно, прорубане в скелі, а в ньому зорі, — коник. Дерев'яний, з долоню, з відбитим вухом. Затертий до блиску так, як затирають тільки дитячі руки.
Тут хтось жив. Давно й охайно. Чудовиська не складають дров за розміром і не бавляться кониками.
Я обернулася до вогню.
На столі стояли дві миски. Одна була ще тепла.