На гору мене вели під трембіту. У нас нею сповіщають про смерть: довга труба зі смереки, а голос такий, що чути на три полонини. Я завжди любила, як вона звучить. Тепер знатиму, що любити треба було менше.
Ішли довго. Спершу селом, і в кожному дворі зачиняли віконниці. Потім лісом, де під смереками вже лежав перший сніг. Потім останньою полониною, жовтою й порожньою, бо отари зігнали ще на Покрову. Я рахувала кроки, збилася на двох тисячах і почала спочатку.
Камінь лежав там, де кінчається трава. Сірий, плаский, завбільшки з добрий стіл. Далі люди не ходять. Далі стежка йде сама.
Біля каменя вже хтось стояв.
Жінка в сірій хустці, не стара й не молода, з тих, на кому вік не тримається. Вона поклала на камінь хлібину, круглу, мабуть, іще теплу, й розгладила долонею полотно під нею, як поправляють дитині ковдру. Тоді відступила на крок і стала, склавши руки.
На неї ніхто не глянув. Процесія обтекла її, як вода обтікає пень.
— Хто це? — спитала я.
Мені не відповіли: з мертвими не говорять. Але Гафійка не вміє мовчати, навіть коли треба, тож відповіла повітрю перед собою:
— Василина то. Її хлопця віддали того разу. Відтоді й носить, щоосені.
— Дванадцять років?
— А хто їх рахував.
Я б порахувала.
— А хліб хтось бере?
— Ворони, — сказала Гафійка повітрю й перехрестилася.
Прощатися не годилося, бо вже попрощалися. Отець Клим покропив камінь, мене й стежку вгору, трембіта прогула востаннє, і люди пішли. Просто повернулися й пішли вниз, не швидко й не повільно, як ідуть із роботи.
Батько йшов останній. Він не озирався. Хто озирнеться на відданицю, того Шаркань запам'ятає, так кажуть. Я рахувала його кроки, доки його не сховали смереки. Сорок три. На тридцятому він спіткнувся на рівному.
Василина пішла слідом за всіма. Хлібина лишилася.
І я лишилася.
Найперше я з'ясувала, що на горі холодніше, ніж здається знизу. Друге — що весільну сорочку шито не на листопадовий вітер. Третє — що я голодна, а хліб на камені пахне так, як пахне тільки чужий хліб. Я його не чіпала. Він був не мені.
Щоб не думати, я рахувала. Удари серця: вони частили, і я кинула. Ворон на сухій смереці: п'ять. Кроки від каменя до урвища: дванадцять, якщо не поспішати. Я дійшла до краю, подивилася вниз, на дими над нашими хатами, і вернулася. Дванадцять.
Сонце сіло за хребет, і сніг став синій.
Спершу був звук.
Тонкий, дрібний дзвін, наче хтось далеко струшує кольчугу. Кольчугу я чула раз у житті, на долішньому купцеві, й одразу впізнала. Тільки ця була завбільшки з небо.
Потім ворони знялися всі п'ять і без жодного крику пішли в ліс.
Потім на полонину лягла тінь. Поки вона пливла через мене, я встигла порахувати до чотирьох. Тінь від церкви я проходжу на «два».
Він сів на скелю над каменем, і скеля хруснула.
Я багато разів уявляла собі Шарканя. На рушниках він товстий, з курячими лапами. Насправді він був довгий. Довгий і вузький, наче його витягли з кузні й забули зігнути.
Шия завдовжки з нашого соляного воза. Крила він складав утричі й спирався на їхні згини, як на передні ноги, а розгорнуті, вони накрили б наш двір разом із кошарою.
Луска синьо-чорна, як окалина, і сніг на ній не лежав: падав і одразу стікав водою.
Голова була завбільшки з мене до пояса. Вона опустилася нижче, ще нижче, і спинилася проти мого обличчя.
Я чекала, що засмердить падлом, а від нього тхнуло гарячим каменем і залізом, як із кузні взимку, коли відчиняють двері.
Очі в нього були бліді, золотаві й зовсім спокійні. Він дихав повільно: один його подих на чотири мої. Я порахувала.
І все чекала вогню. Сім разів від снігів до снігів; я не знала, скільки в нього лишилося цього року, але на мене вистачило б і одного.
Вогнем він не дихнув. Він обернувся, незграбно перебираючи згинами крил по скелі, й поліз угору стежкою. Відійшов кроків на двадцять. Став. Озирнувся.
Я не ворухнулася.
Він відійшов іще. Став. Озирнувся.
Я знала цей рух. Так наш Сірко кличе, коли вівця впала в яр: відбіжить, стане, гляне. Відбіжить, стане, гляне. Ходи вже, дурна, чого стоїш.
Він чекав, поки я піду сама. Я порахувала до ста, щоб було не так соромно. І пішла.