Віддана драконові

Розділ 3. Камінь

На гору мене вели під трембіту. У нас нею сповіщають про смерть: довга труба зі смереки, а голос такий, що чути на три полонини. Я завжди любила, як вона звучить. Тепер знатиму, що любити треба було менше.

Ішли довго. Спершу селом, і в кожному дворі зачиняли віконниці. Потім лісом, де під смереками вже лежав перший сніг. Потім останньою полониною, жовтою й порожньою, бо отари зігнали ще на Покрову. Я рахувала кроки, збилася на двох тисячах і почала спочатку.

Камінь лежав там, де кінчається трава. Сірий, плаский, завбільшки з добрий стіл. Далі люди не ходять. Далі стежка йде сама.

Біля каменя вже хтось стояв.

Жінка в сірій хустці, не стара й не молода, з тих, на кому вік не тримається. Вона поклала на камінь хлібину, круглу, мабуть, іще теплу, й розгладила долонею полотно під нею, як поправляють дитині ковдру. Тоді відступила на крок і стала, склавши руки.

На неї ніхто не глянув. Процесія обтекла її, як вода обтікає пень.

— Хто це? — спитала я.

Мені не відповіли: з мертвими не говорять. Але Гафійка не вміє мовчати, навіть коли треба, тож відповіла повітрю перед собою:

— Василина то. Її хлопця віддали того разу. Відтоді й носить, щоосені.

— Дванадцять років?

— А хто їх рахував.

Я б порахувала.

— А хліб хтось бере?

— Ворони, — сказала Гафійка повітрю й перехрестилася.

Прощатися не годилося, бо вже попрощалися. Отець Клим покропив камінь, мене й стежку вгору, трембіта прогула востаннє, і люди пішли. Просто повернулися й пішли вниз, не швидко й не повільно, як ідуть із роботи.

Батько йшов останній. Він не озирався. Хто озирнеться на відданицю, того Шаркань запам'ятає, так кажуть. Я рахувала його кроки, доки його не сховали смереки. Сорок три. На тридцятому він спіткнувся на рівному.

Василина пішла слідом за всіма. Хлібина лишилася.

І я лишилася.

Найперше я з'ясувала, що на горі холодніше, ніж здається знизу. Друге — що весільну сорочку шито не на листопадовий вітер. Третє — що я голодна, а хліб на камені пахне так, як пахне тільки чужий хліб. Я його не чіпала. Він був не мені.

Щоб не думати, я рахувала. Удари серця: вони частили, і я кинула. Ворон на сухій смереці: п'ять. Кроки від каменя до урвища: дванадцять, якщо не поспішати. Я дійшла до краю, подивилася вниз, на дими над нашими хатами, і вернулася. Дванадцять.

Сонце сіло за хребет, і сніг став синій.

Спершу був звук.

Тонкий, дрібний дзвін, наче хтось далеко струшує кольчугу. Кольчугу я чула раз у житті, на долішньому купцеві, й одразу впізнала. Тільки ця була завбільшки з небо.

Потім ворони знялися всі п'ять і без жодного крику пішли в ліс.

Потім на полонину лягла тінь. Поки вона пливла через мене, я встигла порахувати до чотирьох. Тінь від церкви я проходжу на «два».

Він сів на скелю над каменем, і скеля хруснула.

Я багато разів уявляла собі Шарканя. На рушниках він товстий, з курячими лапами. Насправді він був довгий. Довгий і вузький, наче його витягли з кузні й забули зігнути.

Шия завдовжки з нашого соляного воза. Крила він складав утричі й спирався на їхні згини, як на передні ноги, а розгорнуті, вони накрили б наш двір разом із кошарою.

Луска синьо-чорна, як окалина, і сніг на ній не лежав: падав і одразу стікав водою.

Голова була завбільшки з мене до пояса. Вона опустилася нижче, ще нижче, і спинилася проти мого обличчя.

Я чекала, що засмердить падлом, а від нього тхнуло гарячим каменем і залізом, як із кузні взимку, коли відчиняють двері.

Очі в нього були бліді, золотаві й зовсім спокійні. Він дихав повільно: один його подих на чотири мої. Я порахувала.

І все чекала вогню. Сім разів від снігів до снігів; я не знала, скільки в нього лишилося цього року, але на мене вистачило б і одного.

Вогнем він не дихнув. Він обернувся, незграбно перебираючи згинами крил по скелі, й поліз угору стежкою. Відійшов кроків на двадцять. Став. Озирнувся.

Я не ворухнулася.

Він відійшов іще. Став. Озирнувся.

Я знала цей рух. Так наш Сірко кличе, коли вівця впала в яр: відбіжить, стане, гляне. Відбіжить, стане, гляне. Ходи вже, дурна, чого стоїш.

Він чекав, поки я піду сама. Я порахувала до ста, щоб було не так соромно. І пішла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше