Сорочку взяли ту, яку я вишивала собі на весілля. Виявилося, вона годиться на обидва випадки.
Труни не було. Труна — це дошки й робота, а я все одно мала піти своїми ногами. Мене просто поставили посеред церкви, там, де ставлять домовину, дали в руки свічку й звеліли не ворушитися.
Решту зробили як годиться. Отець Клим співав по мені вічну пам'ять. Жінки голосили. Гафійка, чий син учора лишився з холодною рукою, голосила найкраще: так щиро, що мені самій стало себе шкода. Потім дяк розгорнув книгу, знайшов рядок і провів по ньому пером. Я стояла близько й бачила: риска вийшла рівна.
— Дзвінки Соляревої між нами більше немає, — сказав отець Клим.
Оце й усе. У мене більше не було роду, а в роду — мене.
Я думала, що найважче буде з батьком. А найважчим виявилося те, що зі мною перестали говорити. До мертвих не звертаються, це кожен знає. Тож люди підходили прощатися й говорили повз мене, одне до одного:
— Роботяща була.
— І співала гарно.
— Язик, правда, мала, як бритва.
— Мала, мала. Царство їй небесне.
Я стояла за два кроки з власною свічкою і слухала, яка я була. Про язик хотіла відповісти. Втрималася. Мабуть, уперше в житті.
Батько підійшов останній. Шапку він м'яв у руках так, що з неї лізла вовна. Йому належало кинути мені під ноги жменю землі, як кидають на віко. Він кинув. Земля розсипалася по моїх чоботях, і я порахувала грудочки, бо треба було на щось дивитися: одинадцять. На мене він так і не глянув. Хто гляне на відданицю як на живу, тому вона снитиметься до смерті.
Калина глянула. Стояла під стіною, суха й зла, і дивилася мені просто в очі, доки тітка не смикнула її за рукав.
Надворі, на паперті, діти гралися в змія. Один був Шаркань, решта тікали, і всі хором кричали лічилку, яку я сама кричала в їхні роки:
Шаркань дише сім разів від снігів і до снігів. За Три Камені не йде, хто віддана — пропаде!
— А чому сім? — спитав найменший.
— Бо в нього вогню на сім разів. Потім він порожній аж до зими.
— А чого за Три Камені не йде?
— Бо не може. Там його земля кінчається.
— А Господар хто?
— Та він і є. Змій, тільки в людській шкурі. Їх удвох ніхто ніколи не бачив: або той, або той.
— А наречені?
— Не вертаються, — сказав старший із такою втіхою, наче сам їх не пускав.
Мене побачили й розбіглися.
Марка я не чекала. Його рід не з теплих, йому на віддання й приходити не годилося. Але коли процесія рушила від церкви, він вийшов на дорогу й став упоперек, у святковому кептарі, білий, як стіна.
— Вона жива, — сказав він. — Ви що, посліпли всі? Он вона стоїть.
Люди дивилися собі під ноги.
— Марку, — тихо сказав отець Клим. — Відданого назад не беруть.
— То я візьму.
Він обернувся до мене. Єдиний за весь день, хто дивився на мене як на живу.
— Дзвінко. Я прийду по тебе. Чуєш? Уб'ю ту погань і приведу тебе додому. Присягаюся при всіх.
Брати взяли його попід руки й відвели з дороги. Він не пручався, тільки все озирався.
Я дивилася йому вслід і думала дві речі. Перша: він добрий. Кращого в долині нема, і я це знала, коли казала йому «так». Друга: він знову все вирішив сам. Не спитав, чи хочу я, щоб по мене приходили. Чи хочу, щоб через мене хтось ліз на ту гору.
А потім подумала третю. Учора в церкві я зробила достоту те саме з Калиною.
Добра з нас була б пара.
З мертвою не кладуть нічого, крім свічки. Ні хліба, ні хустки, ні грошика. Жінки перед церквою обмацали мені пояс і пазуху, чи не сховала чого.
У рукави вони не лізли. Рукави в мене широкі, вишиті густо, від зап'ястка до ліктя, і під вишивкою не видно, що лівий трохи важчий за правий.
Материн ніж. Малий, із кістяною колодкою, стертою її пальцями. Вона різала ним нитку й бринзу, а раз, кажуть, відігнала від кошари вовка, хоч у це я не дуже вірю.
Мертвим ножі ні до чого. Я вирішила, що побуду мертвою якось інакше.