Луска була холодна в усіх, крім одинадцятьох. Я була дев'ята.
Отець Клим ніс її на полотні, як носять гарячий горщик, хоч гарячою вона не була. Стара, руда від віку, завбільшки з долоню. Він ішов уздовж лав і клав її в кожну простягнену руку. Лічив до трьох, забирав, клав наступному.
У Гафійчиного сина вона лишилася холодна, і Гафійка заплакала вголос, не соромлячись. Від щастя.
У моїй руці луска потепліла раніше, ніж він долічив до двох. Наче в ній прокинулося щось маленьке й сонне. Я знала, що так буде. У матері теплішала, і в баби теж. Ми з теплого роду. У долині про таких знають усі, а сватів до них шлють неохоче.
— Дзвінка Солярева, — сказав отець Клим, і дяк записав.
Після мене сиділа Калина. Щоб не дивитися на неї, я рахувала дерев'яні кілочки, на яких трималася лава переді мною: сім, і одного бракувало.
— Калина Солярева.
Одинадцятеро. Одинадцять камінців у торбі з козячої шкури: десять білих, один чорний.
Тягнули за старшинством. Я рахую, коли боюся; це в мене від батька, він усе життя рахує мішки. Перший — білий. Другий — білий. Третій. Четвертий. П'ятий.
Я була шоста. У торбі камінці були всі однакові: холодні, гладенькі, і жоден не теплішав у руці. Я взяла той, що лежав скраю, і розтулила кулак.
Білий.
Соромно казати, що я тоді відчула: як гарно в церкві пахне воском. Згадала, що бринза не солена, що батькові не дошито кожуха, що мені дев'ятнадцять, у мене є Марко і цієї осені ми мали стати на рушник. Я поживу.
Потім я порахувала. У торбі лишилося п'ять камінців. Четверо людей і Калина.
Вона тягнула остання як наймолодша: чотирнадцять їй сповнилося на Спаса. Перед нею ще троє витягли білі, і з кожним білим у церкві тихшало: рахувати вміла не тільки я. Коли лишилося два камінці, Іванко Ковалів порпався в торбі так довго, що отець Клим кахикнув.
Білий.
Калині можна було вже й не тягнути. Але обряд є обряд. Вона підійшла, мала, зла, з підборіддям догори, і сунула руку в торбу, наче по яйце під квочку. Витягла. Розтулила долоню й обвела нею всю церкву, від лави до лави.
Чорний.
Я не пам'ятаю, як встала. Пам'ятаю, що грюкнула лава.
— Я піду.
Отець Клим глянув на мене поверх торби й навіть брови не підняв. За стільки років він, мабуть, бачив і таке.
— Закон дозволяє, — сказав він. — Того самого роду, з теплою рукою, з власної волі. Ти з власної волі?
— Дайте Калині білий, то я сяду.
Хтось позаду гмикнув. Дяк закреслив одне ім'я й написав інше. Оце й усе. Я думала, на таке треба більше часу.
Калина дивилася на мене так, наче це я щойно видерла щось у неї з рук.
— Я тебе не просила, — сказала Калина вдома.
— Знаю.
— Ти на мене навіть не глянула. Встала й вирішила. Як завжди. Як із тими чобітьми, як із наукою в дяка, як...
— Калино.
— Я тебе не просила!
Вона гримнула дверима комори й сиділа там до смерку.
Батько за весь вечір не сказав ні слова. Сидів під вікном і лагодив упряж до соляного воза — шило, дратва, вузол, шило, дратва, вузол, — хоч браму от-от засипле снігом і до весни та упряж нікому не знадобиться. Я порахувала: дев'ять стібків на п'ядь. Рівно, як щовечора. Тільки шило двічі втрапило йому в палець, і він цього не помітив.
Я постелила. Над нашою з Калиною постіллю висів материн рушник, єдиний, який вона встигла довишивати. Чорна й червона нитка: змій із довгими крилами, а на спині в нього дві маленькі постаті, одна за одною. «Змій і його наречена», кажуть у нас. Малою я питала, чому наречена одна, а постатей дві. Мати сміялася: то, мабуть, він сам і є, в людській подобі. Сам на собі їде.
Тепер я дивилася на тих двох і думала, котра з них я.
Калина прийшла, коли я вже загасила каганець. Лягла спиною до мене, тверда, як поліно. На четвертому вдиху вона посунулася ближче. На сьомому вперлася лопатками мені в груди, як упиралася, відколи навчилася перевертатися.
І я заспівала. Бо співала їй щовечора чотирнадцять років, відколи мати не встала після неї, і по-іншому миритися ми не вміли.
Люлі-люлі, манскап ту, ту по плас, ту по плас. Клар-бекреф, клар-бекреф, сов, сов — у добрий час.
Слова в ній безглузді. Так співала мати, і баба, і бабина баба; ніхто не знає, що таке «манскап» і куди то «по плас». Діти під неї засинають, а більшого від колискової не треба.
— Дзвінко, — сказала Калина в темряву.
— М?
— Я тебе все одно не просила.
— Спи.
Вона заснула. Я лежала й рахувала її подихи, поки не збилася.
Завтра мене відспівають. Я ще ніколи не була на власному похороні й не знала, що туди вдягають.