8

Усе всередині скипіло, і я майже побажала, щоб окрім лисини дівчина вкрилася ще й бородавками.

Майже. Усе ж стрималася. З гордості. Не збираюся втрачати контроль через якусь блондинку! Було б через що.

– Я ж казала, що це вона! – обернувшись, склала руки на грудях Гелі.

– Ти хочеш, щоб я тобі допомогла, чи мені піти? – вимовила я холодно.

– Я хочу, щоб ти поплатилася за свої витівки! – сердито пихнула ніздрями світла.

– Дівчатка, дівчатка, – втрутилася цілителька. – Ваші сварки негідні Вищих, і вони не допоможуть нам у ситуації, що склалася. Ви, сена Гелі, маєте розуміти, що щиросердне зняття прокляття – найбезпечніше для вас. І бути вдячні Джун-віін. А ви, Джун-віін, постарайтеся налаштуватися. Роздратування навряд чи допоможе вам у цьому.

Добре. Я вже шкодувала, що прийшла сюди. Та все ж мусила спробувати. Зрештою, це справді індикатор моєї готовності стати самостійною. Вищою.

Видихнувши, поклала сумку на підлогу. Прикрила очі, зосереджуючись.

Це прокляття – мій виплеск емоцій. Гелі нічим не заслужила його. Може, вона мене й провокувала, але це знову ж таки моя проблема. Це мене зачепило те, що я побачила. Те, що не повинно було зачепити.

Як то кажуть, «якщо вас щось чіпляє – отже, з вас щось стирчить».

Усе було так логічно. Я так складно себе переконувала, але в глибині душі не бажала забирати прокляття. Розуміла, що ця Гелі зараз на мене дивиться. І Растон. Що він тут робить? Якщо він хотів, щоб я справді зняла прокляття, краще б тримався подалі від подружки!

Це потрібно насамперед мені. Несправедливий вплив – перший крок до позбавлення крил. Сферу й Оракула не обдуриш.

Основне, чого нас вчать, – брати під контроль емоції і судити неупереджено.

Вловивши якийсь рух, я відкрила очі. Щоб помітити, як Растон стає позаду мене.

Не встигла з подивом озирнутися, як він випустив свої великі білосніжні крила, вкриваючи ними мене від усього іншого.

– У тебе вийде, Джун. Тепер я не сумніваюся в цьому, – прошепотів ледь чутно, зовсім поруч із вухом. Полоскотавши теплим повітрям.

– Чому? – пробурмотіла я.

– Я ж Світлий, – хмикнув він так само на вухо. – Бачу.

Видихнувши, я знову опустила повіки. Усередині його крил виявилося напрочуд надійно. Немов мене справді ніхто не міг тут побачити чи завадити.

– У неї батьки рано загинули, – прошепотів, як і раніше, тихо, і я не сумнівалася, що зовні нас не чути. – Вона сама виховує сестру. Щодня після занять додому мотається.

Ми з Джеффом теж росли практично без батьків. Вони хоч і не загинули, але служба Оракулу займає весь час. Туди запрошують найкращих із найкращих.

– Адже в нас немає кланів, – немов почувши мої думки, додав Растон. – Світлі живуть сім'ями.

– Через що загинули? – пробурмотіла я.

Крилаті живуть довше за людей. І вбити нас не так просто. Хіба що позбавивши крил. Тоді ми втрачаємо свої сили.

– Демари, – видихнув Растон ледь чутно, але холодок ознобу прослизнув по хребту.

Демари. Породження мороку, що приходять звідти, де вижити практично неможливо. Одвічні вороги, одного разу вони виявили наш світ. І відтоді жадають повернутися, захопити тут усе.

Люди не бачать їх. Але ми... ми, крилаті, стоїмо на сторожі світу і, якщо потрібно, приймаємо з ними бій.

Растон мовчав, давав мені обміркувати. Заспокоїтися. Майже торкався грудьми моєї спини. Я відчувала його дихання, крила так само приховували нас. Чудові. Білосніжні.

Я не знала, що відбувалося зовні... та й не хотіла знати.

– А родичі? – пробурмотіла.

– У них нікого більше немає, так склалося.

Якоїсь миті гостра жалість до дівчини, що залишилася без підтримки, прошила серце, вколола душу. Зрештою, до вчорашнього дня я й гадки не мала ні про якого Растона. Ну тобто мигцем бачила його, звісно, помічала погляди дівчат. Але надто рідко, надто незначно. Навіть імені не згадала!

А вони, може, давно спілкуються... а може й не тільки. Адже я не спромоглася з'ясувати, чи вільне його серце.

– Ти кохаєш її? – запитала навіщось.

– Ми з дитинства дружимо, – ухильно, з деякою напругою відгукнувся Растон.

А потім раптом опустив крила. Напевно, побачив те, що я й так уже знала.

Гелі посміхалася, невіряче хапаючись за своє волосся. Трохи коротше, ніж було – але не все ж одразу. Десь у глибині моєї душі ще залишилося... щось дряпуче. Недобре.

Але, в усякому разі, я планувала розібратися з цим сама. Не зриваючись на оточуючих.

Світлокрила підняла погляд на мене... точніше, на Растона за моєю спиною.

Дивне відчуття промайнуло в душі, ніби невловимий спогад.

Я нахилилася за сумкою і рушила до дверей, не слухаючи м'які радісні слова асани Лемрі.

Гелі раптом опинилася на моєму шляху. Я ледь звузила очі, готова відповісти на будь-які шпильки. Але дівчина несподівано простягнула мені руку:

– Дякую.

Ну, що ж. Кому, як не світлим, відчувати й цінувати щирість.

– Бережи волосся, воно мені дорого обійшлося, – всміхнулася я, стиснувши її пальці. Після все ж обійшла її і попрямувала до виходу.