Пролог

Крок. Ще.

Як же нелегко вони мені даються.

Кроки довгим просторовим коридором, у кінці якого стоїть він.

На колінах. Опустивши голову.

Позбавлений крил. Мій ворог. Моє кохання.

Ще крок. Не зменшувати темпу. Не зупинятися.

Потемніле волосся злиплими пасмами звисає по плечах. Отруйні плями темряви і люті роз'їдають шкіру. Тіло, яке я так любила пестити.

Виходу немає. Я зробила неправильний вибір. Помилилася. Хотіла все виправити.

Хотіла. І не змогла.

Крок. Останній.

Зупиняюся перед ним. Він повільно підіймає погляд. Повний ненависті.

У мене болісно перехоплює серце. Я думала, це вже позаду. Думала, прірва між нами занадто велика. У ній більше немає місця іншим емоціям.

Але воно є. Я все ще кохаю його. Шалено, нестримно кохаю.

Того, кого повинна знищити.

Заношу руку, в якій спалахує рубіновий меч. Моє знаряддя. Віднедавна – моє.

Наші очі зустрічаються. І в ньому ковзає усвідомлення.

– Вибач... – шепочу, бажаючи ще хоч раз торкнутися коханої щоки.

Зрадницька крапля зривається, прокреслює доріжку по моїй.

І опускаю меч. Я не можу. Не можу!

Він схоплюється на ноги – єдиним, плавним рухом. І я роблю те, що давно мала зробити.

Всупереч заборонам. Всупереч усьому.

Оплативши ціну собою.

Змахом меча перерубую примарні ланцюги, які тримають його. Знаючи, що це дасть йому можливість позбутися мене.

Адже він давно цього прагнув. Правда?

– Пізно, – вимовляє він хрипло, закашлявшись кривавою піною.

Меч розчиняється в моїх руках. Змінюючи його, між долонь загоряється яскраве біле світло.

– Ні, – хитаю головою. – Поки що ще ні.

Його очі розширюються. У них мерехтить щось таке... чого я давним-давно вже там не бачила.

– Тобі не можна! – чоловік кидається до мене, і я посміхаюся у відповідь.

Тепер можна. Тепер я абсолютно точно впевнена.

Піднімаю руки вгору, нашвидку шепочу заповітні слова.

Чоловік намагається дотягнутися до мене – але яскраве світло поглинає нас, випалює назавжди з реальності...