Каґоме 4

Голос велів іти до печери. Найкоротший шлях туди – через парк. Тож Каґоме йшла в парк.  Дорогою вона роззиралася містом, сьогодні було тихо. Але тиша не заспокоювала, вона насторожувала. Голоси, що раніше Каґоме чула бездоганно, долинали ніби здалеку. Списавши це на відсутність крил, дівчина продовжила свій шлях.

Голос велів іти до печери. Він насторожував. Ніколи раніше Каґоме не чула таких голосів. І такої сили в голосах. Щось тут було не так. Все тут було не так! Проте Каґоме не могла навіть подумати про те, щоб не скоритися йому. Цей голос мав силу, якій не можливо опиратися, тож Каґоме йшла парком.

Голос велів іти до печери, та Каґоме побачила Захара.

 - Ти таки прийшла, – сказав хлопець замість вітання.

Він кликав її кудись? І вона погодилася? Здається, Захар казав щось, поки дівчина говорила з голосом.

Каґоме вже хотіла розповісти хлопцю, коли голос запротестував. Він закричав голосніше, ніж будь-який інший до нього. А тоді настала тиша. Але інакша. Це вже не було затишшя перед бурею, це була цілюща тиша. Поволі, немов крихітні паростки навесні, крізь неї пробивалися голоси. Голоси трав і дерев, птахів і комах, людей, живих і мертвих. Усі вони в унісон, окрім людей, що, як завжди, були зануренні у свої мушлі, розповідали історії. Свої й чужі, про минуле і теперішнє. З кожною миттю вони затихали. І лише тоді Каґоме зрозуміла в чому річ. Серце істинного з дзенькотом покотилося по асфальту, розбиваючись на сотні друзок. Тепер голос не мав сили, він просто кричав, доки його відносив вітер. Єдине, що їй вдалося розібрати: «Врятуй останню».