Джек 2

 - Що ти зробив? ­– спитала тінь роззираючись навкруги. – Це схоже на моє місто, до того, як прилетіла ракета.

 - На моє також, – сказав Джек, роззираючись довкола. Це дійсно нагадувало його світ. Такі ж високі будівлі, такі ж заклопотані люди, такі ж…

 - У твоє місто теж прилетіла ракета? – тінь обірвала його роздуми.

 - Ні, – Джек задумався, як пояснити їй те, що сам не до кінця розумів. – Ну, я пішов звідти й не зміг повернутися. Мій світ зламався. Розумієш?

 - Не дуже.

 - Ну, є такий чоловік – Морт. Він якось руйнує світи. Я хочу дізнатися як.

 - Аби повернутися? – тінь спантеличила його. Він ніколи не думав, що може повернутися. Ним рухала лише цікавість і купа вільного часу.  Проте він однаково відповів:

 - Так… Так, звісно. Нам потрібно його знайти.

Саме тоді він помітив Аруніку. Вона розгублено роззиралася.

 - Аруніка! – окликнув він її.

 - Джек! – обізвалася вона.

 - Джек? – запитала тінь, та Джек не звернув уваги. Добре побачити хоч одне знайоме обличчя тут.

 - Аруніко, що ти тут робиш?

 - Я впала в білу тріщину. –  Білу тріщину? Може вони з’являються біля Морта, коли світ руйнується?

 - А ти нічого не бачила?

 - Ні. Я шукаю щось для свята врожаю. Тут все таке незвичне!

 - Вона усміхнена. Хіба вона не знає, що її світу більше не існує? – озвалася з-за спини тінь. Джек вже й забув про неї

 - Що? Джек… Невже… Це правда? – Аруніка розгубилася. Від посмішки не лишилося й сліду.

 - Ну… Якби… Так… Але все можна виправити! Напевне… – Джек не знав,  що сказати. Хлопець розлютився:

 - Навіщо ти сказала це?! – прошипів він до тіні.

 - Бо краще гірка правда, ніж солодка брехня, – відповіла вона.

 - Аруніка! Ми знайдемо Морта і змусимо його все виправити.

 - Справді?

 - Звісно! Я бачу його. Пішли! – тоді Джек повернувся до тіні: – Йди геть.

Тінь лишилася стояти на перехресті. Крізь неї проходили люди, проїжджали машини, а вона і далі стояла, дивлячись  на захід, куди  пішли Джек та Аруніка.