Лілі 3

Лілі думала. Клер розлякала всіх людей навколо, бо вони починали заважати. Їм, бачте, не подобалось, що гієни з пантерами гуляють містом. Звісно ж, вони мали рацію, але Клер цього визнати не могла. Тож замість спокійно поговорити, Лілі з кланом мусили тікати. Пантера почула запах зайця.

 - Ти чуєш? – спитала Клер. – Обід.

І перш ніж Лілі встигла сказати, що тут не може бути зайця простого, отже то заєць з іншого світу, а отже треба б з ним поспілкуватися, Клер з кланом побігли за ним. Лілі нічого не лишалося, як бігти слідом.

Наздогнала вона їх вже тоді, коли клан оточив здобич.

 - Стій! – щодуху прокричала вона.

 - Чого це? – відповіла королева. – Я повинна годувати клан.

- Я тобі не їжа! – пискнула заєць. Це так по-заячи. Колись вона стріла одну зебру, яка сказала не їсти її через те, що їй було видиво, а в тому видиві всі щасливо їли траву. Дуже переконлива причина. Проте, попри всю абсурдність своїх слів, пантера все одно прошипіла:

 - Клер! Пусти зайця!

 - Чому? – та вона знущається?!

 - Бо цей світ приречений! Мисливець полює за його серцем, і коли він його здобуде світ зникне. А я його зупиню, – раптом озвалася здобич.

 - Як ти його зупиниш, якщо навіть нас не можеш? — поглумилась Клер. Дуже вчасно.

- То за сонцем, кажеш, хтось полює? – спитала Лілі, бо це серйозно впливало на ситуацію.

 - За серцем. Так, то високий чоловік у чорному.

- Я – Лілі, – промовила вона. Зайці недалекоглядні й слабкі, проте якщо зайчиха щось знає, то краще тримати її біля себе. – Давай ми тобі допоможемо перемогти мисливця.

 - Ні, я сама! – ображено мовила зайчиха і поскакала далі.

Чудово. Просто чудово. Вперта, слабка і недалекоглядна зайчиха хоче врятувати світ.