Каґоме

Каґоме ніколи не була своєю серед людей, що не чули співів дерев. Каґоме тож коли опинилася тут, вона не відчула нічого. Хіба що люди тут зовсім  не мали крил. Але їхні аури не відрізнялися від аур людей у її світі.

Каґоме – невипадкове ім’я. Воно означає загублена. Дівчина почувалася загубленою серед свого племені. Вона мала такі білі крила, що кольором дорівнювалися найвищим хмарам, і такі великі, що торкалися землі. Згідно з легендою, всі мали такі на початку світу, але з часом люди втратили зв’язок з небом і вони зменшились. Ніхто вже сотню років не мав таких крил, які здатні були б підняти його в небо. Ні в її племені, ні в сусідніх, навіть на вершині гори, що вважалася столицею всіх племен. Але це не все. По-справжньому загубленою Каґоме почувалася тому, що вона чула. Дівчина чула голоси трави, знала, про що говорять в небесах птахи, про що шелестять дерева. Але це було не найгіршим. Каґоме чула мертвих. Через це старші люди вважали її божевільною, а однолітки не сприймали її взагалі.

 Коли світ пав, Каґоме врятувало дерево. Вона саме говорила з ним, коли потемнішало. Дерево похилилося прямо неї. Вона відскочила і потрапила прямо в тріщину.

Тепер Каґоме безцільно блукала цим брудним мертвим містом. На кожному перехресті, на кожному кроці волали мертві. Дівчина вдягла навушники, аби не чути їх.  Але навіть це не допомогло.

Вони навіть після смерті сварилися, кричали, лаялися. Під одним балконом колишні сусідки  гризлись через невіддану склянку борошна. Навіщо їм, мертвим, борошно?! Вони лишилися на землі через склянку борошна!

Їй не хтілося додому. Але й тут лишатися не мало сенсу. Помітивши ауру руйнівника, вона хотіла піти за ним, але потім передумала. Навіщо? Цей світ однаково зникне, як і усі світи за ним.

«Не буде нічого:

Ні живих, ні мертвих душ.

Лише темрява», – промимрила Каґоме.

 - Класний вірш. Це твій? – промовив хтось за спиною.