Емі

Дракон-охоронець тужливо дивився вгору крізь невелику щілину в склепінні тої темної печери. Вже кілька віків він не покидає її, адже на нього покладена роль захисника Серця світу. Цей діамант, що сяє всіма кольорами всесвіту, здатний розривати тканину реальності, дарувати неземну могутність, здійснювати бажання... Лише дракону користі з того – нуль. Камінь не скориться своєму хранителю. Дракон повинен захищати його. Вже сотні відчайдухів намагалися здобути собі Серце світу, але нікому не було під силу здолати перепони на шляху. Хоча, останні кілька віків ніхто вже не приходив. Люди більше не вірять у дива, не хочуть ризикувати своїм життям, аби досягти якогось примарного скарбу. Проте, звідки про це знати дракону, що вже двадцять віків не виходив з печери?

***

Емі розглядала небо. Білі хмари плили десь далеко. Вільні-вільні хмари. Сонце сяяло. Як камінь, який вона притискала  до себе. Він мав би давно вже спалити її. Але, на щастя луска надійно захищала від прокляття. Їй хотілося летіти. Уверх і вище, вище, вище… Але вона не може злетіти. Емі повинна охороняти камінь. Інколи вона думала, навіщо? Навіщо її створено крилатою, якщо не можна полетіти?  Навіщо охороняти камінь, який несе лиш нещастя всім, хто його шукає? Навіщо його взагалі шукати? Бо вони шукають щастя? Ха, вони й так найщасливіші істоти! Вони можуть вільно ходити куди хочуть, можуть займатися чим хочуть, можуть любити і ненавидіти. А вона може лише охороняти камінь. Цей проклятий камінь! Інколи їй хотілося розбити його. Вона уявляла, як відпускає камінь, він летить і з гучним дзенькотом розбивається на мільйони крихітних скалок. Але так не можна. Емі повинна охороняти камінь