— Ми вам передзвонимо.
Боже, як я вже ненавиджу цю фразу.
За останні три тижні це сімнадцятий раз. Сімнадцятий. І здогадайтеся, скільки людей справді набрали мій номер? Нуль.
Виходжу з офісного центру прямо під цей сірий дрібний дощ, натягую капюшон і знову дивлюся на екран. Нуль пропущених. Нуль повідомлень. Стільки ж перспектив.
У тридцять п’ять років я раптом опинилася там, де взагалі не планувала опинитися. Без роботи, без чоловіка і майже без копійки в кишені. Колись мені здавалося, що розлучення — це найгірше, що могло зі мною статися. Десять років шлюбу, його зрада, нескінченний крик і ця його фінальна фразочка перед дверима: «Та ти без мене нуль, нічого не досягнеш».
Тоді я проридала три дні поспіль. Зате зараз навіть згадувати про нього смішно. Життя швидко довело, що колишній був взагалі дрібницею порівняно з реальним світом.
Телефон у руці вібрує. На екрані палає: Соня ❤️.
Усмішка з'являється сама собою.
— Привіт, мам.
— Привіт, сонце.
— Ну як співбесіда?
— Ой, чудово! Мене вже призначили генеральним директором, зараз виділяють персональний літак.
— Зрозуміло, — зітхає вона. — Знову відмова?
— Я навіть не встигла відмовитися сама, — хмикаю я.
Соня сміється. Її сміх — це єдине моє заспокійливе. Цій дівчинці шістнадцять, і вона — єдина причина, чому я взагалі щоранку змушую себе сповзати з ліжка.
— Не переживай, мам. Ти обов'язково щось знайдеш.
— Авжеж.
— Ти зараз брешеш?
— Авжеж.
— Люблю тебе.
— І я тебе.
Вона вимикається, а я важко видихаю.
Відкриваю банківський додаток. У гаманці трохи більше трьохсот гривень. А попереду: оренда квартири, навчання Соні, комуналка, продукти... З математикою у мене завжди було добре, але ці цифри мені зовсім не подобаються.
Увечері сиджу на кухні, обійнявши чашку, і машинально гортаю вакансії на ноутбуці. Менеджер, секретар, адміністратор, помічник... Всюди одне й те саме: «досвід від 5 років», «вільна англійська», «молодий та дружній колектив». Останнє — це взагалі завуальоване «старішим за тридцять прохання не турбувати».
Потираю стомлені очі, збираючись закрити ноутбук, і раптом погляд чіпляється за свіже оголошення:
Шукаємо няню для двох дітей
Висока заробітна плата
Проживання за бажанням + повне забезпечення
Окремий транспорт
Приватна резиденція
Я скептично фиркаю. Звучить як вакансія мрії... або як гарна прелюдія до торгівлі органами.
Клікаю на оголошення і ледь не виплескую чай на клавіатуру. Зарплата... вона більша за мою колишню майже втричі.
— Та ну, марення якесь... — бурмочу я під ніс.
Перечитую ще раз. І ще. Вимоги стандартні: досвід роботи з дітьми, рекомендації, педагогічна освіта буде перевагою.
Я замираю. Педагогічної освіти в мене немає. Професійною нянею я теж ніколи не працювала. Але... я виростила Соню. І повірте, підлітковий вік — це складніше за будь-яку офісну рутину.
Відкриваю файл зі своїм резюме. Дивлюся на нього. Потім на вакансію. Знову на резюме.
І тут у голові народжується настільки безумна ідея, що я аж озираюся по порожній кухні — чи не бачить хтось моїх думок.
— Ні, — хитаю головою. — Ні-ні-ні. Це жахлива думка. Дуже жахлива.
Проте мої пальці вже впевнено стукають по клавіатурі:
«Помічник вихователя дитячого центру — 5 років»
«Рекомендації надаються за запитом»
Серце калатає десь у горлі, ніби я щойно пограбувала банк.
— Господи, пробач мені цю брехню...
Клацаю «Надіслати». Лист пішов. Все, назад дороги немає.
— Ну от і все, Міло, — кажу сама собі. — Або тебе розкусять через п'ять хвилин, або...
Дзинь!
Сповіщення про новий лист. Насуплююся, відкриваю пошту — і майже сповзаю зі стільця.
«Запрошуємо вас на співбесіду завтра о 9:00 ранку.»
Дивлюся на екран. Потім на годинник. Потім знову на екран.
— Що?!
Хвилину я просто сиджу в шоці. Через дві — починаю нервово сміятися. А через три до мене доходить: тепер доведеться брехати ще більше.
Відредаговано: 16.11.2026