Глава друга. Хлопчик та горобець.

          На підвіконня присіла пташка. Її помітив маленький хлопчик, який зовсім недавно розмовляв із мамою про улюблену тарілку свого собаки. Іноді ці слова змушували жінку замислитися: а кому насправді так подобалася ця соусниця? Собаці чи синові?

          Хлопчик перестав розпитувати й підбіг до вікна, показуючи пташці очі, що сяяли від радості, та милу дитячу посмішку, в якій бракувало одного молочного зубика.

          — Синку, ти знаєш, як називається ця пташка?

          — Ні, але я зараз запитаю! — хлопчик підстрибнув на місці й перевів погляд на нового пернатого сусіда. — Привіт! Як тебе звати? Ой, ні, зачекай, не кажи! Ти, напевно, голодний? Зачекай секундочку, не відлітай, будь ласка! — дитина підбігла до кухонного столу й взяла свій шматочок хліба, який не доїла під час обіду. — Ось, тримай! Секундочку… — маленькі ручки розірвали хліб на кілька шматочків. — Ось, їж. Ти більше не будеш голодним.

          Але птах не їв. Він лише тупцював на місці й час від часу поглядав то на людей, що стояли поруч і які, як він не розумів, чого від нього хочуть, то на морський порт, що вимальовувався десь там за цегляно-червоними будинками.

          Великі, навіть величезні кораблі стояли на причалах, а блискуча вода омивала їхні борти. Щодня вони гойдалися на хвилях. Хлопчик дуже любив спостерігати за тим, як люди з його вікна схожі на крихітних жучків, а великий кран завантажував різнокольорові кубики на ці потужні кораблі. Мама багато разів розповідала йому, що це завантажують контейнери, щоб кораблики доставили їх в іншу країну, але хлопчик її не слухав. Йому просто подобалося спостерігати за цими вже рутинними діями. Хоч вони й жили досить недалеко від порту, але його мрією завжди було стати хоч трохи ближче до цього чудового місця.

          — Малюку, пташка занадто маленька для таких великих шматків, які ти поклав. Тобі треба подрібнити хліб, і тоді, можливо, вона захоче скуштувати те, що ти їй запропонував.

          Хлопчик слухав уважно, адже хотів, щоб пташка залишилася з ним. Тому він зробив так, як хотіла б сама пташка. Він подрібнив хліб і поклав його на підвіконня.

          Але пташка нічого не їла. Вона переставляла лапки з місця на місце й відходила від людей якнайдалі. Але голод не міг минути сам, його треба було або вгамувати, або продовжувати голодувати. Схопивши кілька шматочків хліба, вона полетіла, а хлопчик розплакався.

          — Мамо! Навіщо вона прилітала, якщо просто полетіла? — дитина залилася плачем, притискаючись до рідної душі, яка так намагалася допомогти, але тільки нашкодила.

          — Мій маленький…

          Жінка сіла на підлогу й посадила дитину на руки. Він не доїв хліб з обіду, але це не означає, що їжа була не для нього. Птах має крила, а у людей їх немає, то навіщо вона сюди прилітала? Якщо скоро почнеться злива, то притулок знайдеться. Там чи все-таки тут? Чому тоді на душі так погано, коли сонце закривають дощові хмари?

          — Усі горобчики схожі, мій хлопчику, усім хочеться їсти й усім хочеться тепла, і цей не став винятком. Поглянь у віконце, там на дротах сидять голуби, а он там кричать пташенята ворон, сірі та сині ворони.

          Хлопчик витер сльози й знову підійшов до вікна, склав лікті й з маленькими прозорими крапельками на віях продовжував спостерігати за птахами, що літали над річкою, де стоять ті самі різнокольорові кубики на величезних суднах. У птахів є крила, а у нього — лише темрява за спиною, яка з кожним днем відриває від нього по шматочку.