Глава перша. Тріснута тарілочка

          Глухий звук у темряві – це лише спроба відволікти тебе від власних думок. Вони пожирали тебе, а ти повертався до них, щоразу все охочіше кидаючись на свою залежність.

          Ми не можемо зупинити цей нескінченний потік, навіть якби вибирали кожну думку окремо й складали в мішок. Але зрештою мішок наповниться. Що буде тоді?

          На відміну від інших соратників, ти не можеш бути впевнений у тому, що скажеш далі, ти не впевнений, що наступні слова взагалі коли-небудь прозвучать. Але завжди продовжуєш говорити. Ти бачиш у них людей, яких не турбують душевні неблагополуччя, що переросли у вихор. Вихори їм не страшні, адже у них є заспокоєння. А у тебе є?

          Вони можуть контролювати своє тіло, свою реальність, свої дії та думки. У них немає тієї загрози, яку вони становлять для самих себе. Чи радієш ти за чужу людину? А варто було б. Адже ти не звір, який накидається на залишки їжі посеред висохлого поля.

          Ти  – людина, у якої колись розривалося горло від непочутих молитов і спроб догукатися до іншого берега твого життя. Але на тому боці всі давно відвернулися й затулили вуха. Дехто з них навіть заплющував очі, коли ти відчайдушно намагався показати їм те, що колись побачив. Залишки твого минулого не цікаві тому, хто не хоче слухати. А бувають ті, хто слухає? Бувають. Але ти заплющив очі.

          На тому боці густі тумани й шуми, а ти кричиш, коли на твоєму боці відбувається те саме. Озернися. Хіба це було правильно?

          Люди, які стоять на твоєму боці ущелини, можуть тебе не розуміти. Хтось із них ослаб, а хтось продовжує тримати свій дух в рядах сильних. Але ви усвідомили свою долю вже давно. Шляхи розходяться лише на деякий час.

          Можливо, деякі з полеглих солдатів раніше були на вершині й вважали себе вищими за долю та за тих, хто живе не в тому світі, де й вони. Але сила не в тих, хто побував на вершині, а в тих, хто прожив частину життя на найтемнішому дні, де вони не могли побачити світла. Ці люди колись згоріли, як птах Фенікс. Але крила птаха могли побачити лише ті, хто бачив їх колись. І бачитиме їх, коли вони згорять. Він впаде замертво на землю і забуде, що крила існували. Але ті, хто бачив, –пам’ятають. Птах більше не може літати, але його світло буде видно тому, хто його потребує.

          Але чи всі бачили, як він згорів і як відродився зі своїх попелястих останків? Вони не бачили і ніколи про це не дізнаються. Через незнання Фенікс став світлячком, який лише освітлює дорогу і виглядає як маленький «маяк».

          І навіть не знаючи, що перед ними вогняний птах, який забув про свої крила, вони згадуватимуть цього світлячка як того, хто допоміг їм вибратися з безодні, в якій він сам колись побував, і не терпить, коли перекривають шлях душам, що й так заблукали.

          Мандрівник ніколи не йде точною стежкою, якою летить світлячок, але той завжди освітлює кожен камінчик, щоб мандрівник знову не заблукав.

***

          На верхній полиці кухонної шафки зі скляними дверцятами стояла маленька тарілочка, що більше нагадувала соусницю, ніж блюдце. Вона була такою самою тріснутою, як і ліхтар, що стояв поруч. Обидва предмети були тріснуті; колись їх розбили на безліч дрібних шматочків, чим дуже образили власників цих речей. Ніхто не відмивав блюдце від кривавих відбитків пальців. Їх склеїли так, як вони й лежали на холодній кухонній плитці. Відбитки залишилися в швах, як би їх не відмивали й не намагалися повернути до колишнього вигляду. Але такими, як раніше, вони більше ніколи не будуть.

          У цій тарілочці лежав маленький брелок – дитяча пластикова іграшка у формі полунички. Десь стерлася фарба, і залишилася лише біла, місцями напівпрозора основа. А десь маленькі ручки підмалювали кісточки полунички й обвели найдешевшими фломастерами з найближчого канцелярського магазину.

          Люди приходять, розбивають і йдуть. На більше вони були не здатні. Навіть якщо це була улюблена тарілка їхньої дитини.

          Колись у ній побувала і їжа, і невеликі дитячі експерименти. Фарба від підмальованих старих іграшок і навіть шматок хліба, який він віддав своєму цуценяті.

          Хтось загубив свого світлячка. Не встиг помітити його поглядом. І тоді ніде вже не було рідного «маяка»; мандрівник заблукав, а хаща не пропустила нагоди, щоб сплести над його головою свої колючі гілки.

          — Мамо! Де моя тарілочка?

          — Яка тарілочка, синку? Та, яку ми вчора полагодили? Вона? — мати присіла навпочіпки, і сама стала схожою на дитину. Зовсім не зовні. Її погляд відбивав ніжність і тугу, але було в ньому щось таке справжнє, що є лише в тих, хто залишається добрим серцем, навіть після того, як інші не побоялися завдати болю й піти.

          На її запитання хлопчик кивнув і чекав на відповідь.

          У білій соусниці лежав собачий корм. Хлопчик щодня просив маму дістати йому тарілку з верхньої полиці, саме ту, яку він любить, щоб нагодувати свого цуценя. Каже, ніби Пунш їсть тільки з тієї тарілочки, і більше ні з яких не хоче.

          Мама намагалася не засмучувати сина.

          Але, крім корму, вона не дозволяє класти в ту тарілку більше ніякої їжі.