ГЛАВА XX „БІЛКА В КОЛЕСІ”

Наступного ранку Дарсія прокинулася раніше, ніж зазвичай. Вона вмилася, привела себе в порядок, після чого пішла на кухню, аби приготувати сніданок. Дівчина відварила яйця та м'ясо, зварила гречану кашу, зробила салат, залишивши це все на столі. Сама вона відмовилася від сніданку, адже поспішала в університет. 

Сьогоднішній день мав бути насиченим та важким. Три пари, після зайти до себе додому, взяти деякі речі, потім Дарсія пообіцяла Норі, що провідає сьогодні її; на той момент ще не підозрюючи, що до цього часу станеться; потім знову сюди, приготувати вечерю, перемити посуд і писати реферат, який потрібно було здати уже завтра. 

На парах вона почувала себе неймовірно втомлено та виснажено: була неуважною, не сприймала інформацію та іноді навіть засинала, підкладаючи руки під голову. Дівчина була присутня там лише фізично. Деяким викладачам було байдуже на це, а дехто навіть нагримав на студентку за її не зібраність. Хтось запитував її про пластир на губі, але вона лише відмахувалась. Про Зейна її ніхто нічого не питав, принаймні з викладачів. Схоже, юнак повідомив про свою відсутність. Лише деякі одногрупники цікавилися, чому юнака сьогодні немає на парах.

Дарсія йшла вулицею, прямуючи до себе додому. Холодна, дощова погода та сльота наганяли ще більш сонну, сумну атмосферу. Вона заховала руки в кишені та втиснула голову в плечі, заховавши рот і ніс за шарфом, аби було тепліше. 

В якийсь момент дівчина відчула, як у кишені почав вібрувати телефон. Вона, трохи призупинившись, глянула на екран, після чого, знову пришвидшивши крок, підійняла слухавку, приклавши телефон до вуха: 

-Так? 

-Привіт, красуне. Як ти там? - трохи задиханим голосом запитав Олівер. 

-Привіт. П'ятдесят на п'ятдесят. А ти? 

-У тебе щось сталося? Чому "п'ятдесят на п'ятдесят"? 

-Ні, ні, все гаразд. Втомилася трохи просто. Одногрупник ногу зламав, я йому вдома допомагаю. 

«Скажу йому про це, нехай знає. Раптом без попередження за чимось до мене прийде, а мене вдома нема», - подумала Дарсія. 

-Як зламав? 

-Впав, чи що. У нього мама у відрядженні, а по дому допомога потрібна. 

-Ясно. Ти вся в справах, я зрозумів. Дуже втомлюєшся?

-Трохи, але я справляюсь. Не хвилюйся за мене. Розкажи-но, як ти? 

-Нічого, все добре. Закінчив сьогодні роботу раніше, йду додому та й думаю: зателефоную тобі, дізнаюся, як ти там. Давно ми щось не спілкувалися. 

-А на роботі як? 

-Зараз легше, бо людей в готелі менше. Але це ненадовго. Через місяців півтора-два сезон новорічних свят розпочнеться, тоді буде завал. 

-Але, я сподіваюся, ти зможеш знайти час на спільну різдвяну вечерю? 

-До Різдва ще дожити треба, красуне, - засміявся Олівер, - але я обіцяю, що виділю тобі час. 

-Сподіваюся, - на видиху відповіла дівчина. 

-Ти теж кудись ідеш?

-Так, додому хочу заскочити, взяти дещо потрібно. А потім подругу провідати, далі до одногрупника. І ще потрібно до завтра реферат написати. 

-До завтра? - здивувався Олівер, - це що, сьогодні завдання дали? 

-Ні, два дні тому. 

-Чому ж ти до останнього це відкладала? Написати реферат за один вечір дуже важко, Дарсія. 

«Якби ти знав, що мені довелося пережити за ці дні», - подумала дівчина. 

-Так вийшло, у мене не було часу. Я взяла книгу у бібліотеці університету, там є багато корисного матеріалу. Справлюсь. 

Олівер видихнув, промовивши: 

-Якщо не будеш чогось знати - телефонуй. Я спробую чимось допомогти. 

-Обов'язково. Але, я сподіваюся, справитись сама. 

-Всі ви Бейкери такі, - раптом всміхнувся Браун. 

-Що? - не зрозуміла Дарсія. 

-Відмовляєтесь приймати допомогу, коли це потрібно. 

-Це ти про тата? 

-Кхм… Так. Таким ж впертим був. 

Він промовив це сумним, зажуреним голосом, після чого важко зітхнув у слухавку. «Щось ти таки приховуєш», - впевнено подумала Дарсія. 

-Гаразд, красуне, - мовив Олівер, - біжи по своїх справах, не буду тобі заважати. Бувай, телефонуй, коли маєш час, я сумую за тобою. 

-Добре, я намагатимуся. Бувай. 

У слухавці пролунали короткі гудки. Дівчина заховала телефон до кишені, залишивши після цієї розмови неоднозначний осад у душі. Олівер щось знав. Знав і всіляко приховував від неї. Щось, що могло б навіть, можливо розкласти всі крапки над "і" та розкрити всі таємниці. Але, беручи до уваги те, що він мовчав, так трепетно зберігаючи все у таємниці, дівчина часом починала боятися, що її чекає у майбутньому. 

Дарсія підійшла до хвіртки, зателефонувавши подрузі. Слухавку буквально одразу підійняли: 

-Так? 

-Нора, я вже біля хвіртки. 

-Зараз я вийду відчиню тобі. Зачекай хвилинку.