ГЛАВА XVII „ПРИМХИ ДОЛІ”

Дарсія сиділа на парі. Вона намагалася уважно слухати викладача, але набридливі думки та емоції перешкоджали цьому. Сьогодні мала приїхати Амала. Дівчина дуже чекала цієї зустрічі, адже не бачилася із близькою подругою уже майже пів року.

Також Дарсія хотіла сьогодні ще раз заглянути в деканат, аби дізнатися, кому належить комп'ютер, у якому вона прочитала підозрілого листа. Дівчина думала над тим, аби залучити Зейна до цієї авантюри, але більше все таки притримувалася думки, що справиться сама. 

Під кінець пари їхній куратор, містер Гайнс, промовив: 

-Так, ще буквально кілька хвилин вашої уваги. Тридцять першого жовтня, через два дні, ми нашою групою відвідаємо один із лондонських музеїв. Це буде корисно та пізнавально, адже там можна дізнатися багато цікавої інформації для студентів юридичного факультету, та навіть просто для загального розвитку. Деталі я вам сьогодні увечері надішлю у груповий чат. Це все, можете бути вільними. 

Дарсія неоднозначно підібгала нижню губу, не будучи переповненою ентузіазмом від цієї новини. «Ну хоч не сидіти на парах. Уже краще», - промайнуло у її голові. 

Після пари дівчина планувала заглянути в деканат. Вона поспішно йшла коридором, аби встигнути до наступної пари. Минаючи одні двері за іншими, Дарсія нарешті дійшла до дверей деканату. «Зараз ми й дізнаємося, хто там зуба на мене точив», - роздратовано подумала дівчина.

Але варто було дівчині підійти ближче до дверей, як вона помітила, як вхід туди перекритий, а з середини чутно незрозумілі, дратуючі звуки, щось на кшталт якогось свердління. «Не зрозуміла...» - промайнуло у її голові. Біля дверей стояв містер Янг, про щось розмовляючи з іншим професором. Помітивши дівчину, викладач припинив розмову, кинувши запитальний погляд на неї. 

-А... Я перепрошую, а що сталося з приміщенням деканату? 

-Запланований ремонт, - відповів містер Янг, - а тобі для чого? 

«Та щоб його! От і тільки спробуйте після цього сказати, що закона підлості не існує!» - розгнівано подумала дівчина. 

Вона повільно видихнула, спокійно промовивши: 

-Я просто хотіла містера Гайнса знайти, думала, може він тут. Гаразд, дякую. Вибачте, що потурбувала. 

Вона розвернулась і, намагаючись стримати невимовне відчуття прикрості й дратівливості, пішла коридором. 

Після наступної пари Дарсія вже мала йти додому. В аудиторії залишилося буквально декілька чоловік. Хтось ще щось дописував, хтось невимушено розмовляв, а дехто ще збирав речі.

Дарсія складала всілякі дрібнички до рюкзака, паралельно роздумуючи: «Значить я не дізнаюся, хто отримав того листа. Чудово. Але залишається фактом, що хтось із деканату причетний до нападу на мене та, можливо, навіть до так званої смерті моїх батьків. І як мені дізнатися хто саме? Хороше запитання. Так, ану-но думай! Де ще можна дізнатися інформацію? Тільки методом спостережень... Але так це все може розтягнутися на рік і навіть більше. Мені так не підходить. Потрібно щось придумати». 

Та раптом із її роздумів її вирвав уже доволі знайомий голос: 

-Довго ще будеш тут стояти, Фемідо? - мовив Зейн, міряючи її поглядом з ніг до голови. 

Дарсія від несподіванки сіпнула плечами та різко обернулася, аж зараз помітивши, що в аудиторії окрім них більше нікого немає. 

-А тобі що? - байдуже кинула дівчина. 

-Та просто ти вже хвилини з дві стоїш в одному положенні. Ти після пар не зайнята? 

Вона відвела погляд згадуючи, на котру годину вони з Амалою запланували зустріч, після чого відповіла: 

-До півтора години. 

-Ходімо вип'ємо кави. Бачив, ти в деканат ходила. Думаю, тобі є що розповісти. 

-Немає. Там ремонт роблять і я нічого не дізналася. 

-Все одно я не втрачу можливості пригостити тебе чашкою кави. 

-Втираєшся в довіру? - дещо дратівливо скривившись, мовила дівчина. 

-Можливо. Йдемо? 

«Все одно мені потрібно чимось зайнятися до зустрічі...» - промайнуло у її голові. 

-Гаразд. 

-Так просто? - іронічно мовив Зейн. 

-Я все ще можу відмовитись, - незадоволено нахмуривши брови, кинула Дарсія. 

-Добре, добре, я жартую. 

Вони йшли вулицею, не наважуючись завести діалог. Кожен сидів у своїх думках. Погода була холодною. Листя з дерев вже майже повністю опало, небо було затягнене густими, щільними хмарами, дув вітер і періодами мрячив дощик. Та, не дивлячись на таку огидну погоду, людей на вулицях було чимало. Всі поспішали по своїх справах, все намагаючись виплутатися із сіток проблем і завдань, які все надходили і надходили, заважаючи скинути зі своєї спини цей тягар та вільно видихнути. 

Одногрупники зупинилися в одному із невеликого, проте відносно популярного кафе у Лондоні. Дарсія сіла за столик, а Зейн, почувши від неї байдуже "на свій розсуд", пішов зробити замовлення. 

Коли юнак повернувся, він відсуваючи стілець, промовив: 

-Тож? 

-Я тобі сказала ще в університеті. Там ремонт. Меблі винесли, двері обгородили. Я не дізнаюся, кому надходив той лист. Але факт залишається фактом, що хтось із деканату причетний до нападу на мене і бажав мені зла.