ГЛАВА XVI „РУКА ДОПОМОГИ”

Минуло кілька днів. Це все був вихор сірої буденності, що ніяк не вплинув на життя Дарсії. Всі ці дні вона ні з ким не спілкувалась. Ні з Олівером, ні з Норою, ні ще з кимось. З Зейном дівчина так само не бачилась. Їй і не хотілось. Хоча її тішило мовчання юнака стосовно її злочину і нікчемного розслідування. На неї також ніхто більше не нападав. Навіть натяку не було. Тоді що то було на балу? І чому поліція мовчить? Невже вони за стільки часу не знайшли злочинця? 

Сьогодні був день захисту студентських проектів. Того самого, що робили Нора з Дарсією.

Із самого ранку все йшло шкереберть. Водопостачання було відсутнє в зв'язку з якоюсь аварією, чашка з кавою розбилась, через свою необережність дівчина обпеклася об гарячий чайник. З кожною секундою її все починало дратувати. Було важко тримати сили та робочий настрій при купі, коли доля випробовує її терпіння такими банальними, дитячими способами. З горем навпіл Дарсія зібралася, перевірила, чи нічого не забула, і, відчуваючи, що вже спізнюється на пару, зачинила двері квартири, поспішно попрямувавши коридором. 

Дарсія переступила поріг аудиторії рівно з початком пари. Викладача, на щастя, ще не було. Дівчина, не звертаючи уваги ні на кого і ні на що, попрямувала до свого місця, важко видихнувши. Пустий стілець, що стояв поруч, досі краяв серце, щоразу нагадуючи про свою легковажність та безглуздість. 

Це була остання пара. Дарсія напівдрімо сиділа за партою, через раз слухаючи одногрупників, які по черзі представляли свої проекти. Рефлекторно дівчина сіпалась на кожен звук, хоча розуміла, що в аудиторії вона у безпеці і їй нічого не загрожує, що починало її дратувати: «Щоб його, це був протяг! Я вже якась неврівноважена. На кожен звук тіпатись починаю. Хоча вже пройшло доволі багато часу і на черговий напад і натяку не було. І, до речі, ніхто так і не вичислив мого нападника... Невже це настільки складно? Чи на це просто закрили очі? Беручи до уваги обставини, може бути багатоймовірно... Клас. Але якби напад мав повторитися, це вже би сталося? Чи ні? Ах, як мене це все дратує!» 

Наступної миті дівчина несподівано для себе почула своє ім'я: 

-Дарсія Бейкер. Прошу вас. 

«Твою ж на ліво! Я не готова!» - перелякано промайнуло у її голові. Дівчина несміло підвелася, проте впевнено покрокувала до дошки, взявши себе в руки. «Так, ану-но заспокойся! Ти готувалася вдома і все знаєш, все буде нормально», - повільно видихаючи, подумала вона. Дарсія підійшла до комп'ютера викладача, з його дозволу шукаючи свою презентацію серед інших студентських робіт. Вивівши її на мультимедійну дошку, дівчина, набравшись мужності, почала: 

-Що ж, сьогодні ми зібралися тут, аби представити одне одному свої проектні роботи про неймовірні цікавинки, що стосуються дисципліни історії держави і права. Нами була обрана тема розкриття історії конституції Великобританії... 

Дарсія продовжувала говорити, супроводжуючи свій монолог слайдами презентації, картинками, картами, фотографіями. Викладач знав, що вони з Норою готували проект разом. Він знав все, що сталося останніми днями, тому розуміюче мовчав, зараховуючи деякий бал і Норі. 

Дівчина, в порівнянні з іншими студентами, довгенько представляла свою роботу, аж близько п'ятнадцяти хвилин. Нарешті, на звершення, вона процитувала абзац із останнього слайду їхньої презентації: 

-Ось таку історію пройшла наша конституція, нарешті набувши свого сучасного вигляду. Конституція - це головний закон держави, який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов'язки держави, суспільства та громадян. Це одна із деяких основних опор, на яких стоїть вся держава. Дякую за увагу. 

У себе в голові дівчина додумала: «І на який останнім часом всім чхати». Вона легенько схилила голову, посміхнувшись. Студенти, як і всіх одногрупників, провели її легкими, більш жартівливими оплесками до свого місця. 

Була перерва. Більшість студентів із їхньої групи вже розійшлися по домівках, адже насувалася потужна злива, і ніхто не хотів промокнути до нитки. 

Дарсія нудно блукала коридором, трохи сумуючи за монотонним, дзвінким торохкотінням та м'яким ароматом солодкого американо. Дівчина шукала деканат, їй потрібно було вирішити деякі дрібні питання. У її свідомості не було конкретних думок. Там просто пролітав шум коридорів, який доносився туди через вуха.  

Вона дійшла до потрібних дверей, невимушено зайшовши всередину. Там нікого не було. Всі, схоже, розійшлися на перерву. Дівчина зітхнула, вирішивши почекати за дверима.

Дарсія вже було направилась до виходу, але раптом помітила на екрані чийогось монітору провокуючі стрічки. Там мелькало її прізвище. «Не зрозуміла...», - подумала вона, округливши очі та відчуваючи, як серце починає невпинно прискорювати свій звичний темп. «Сподіваюся, мене не відрахують», - переполошено промайнуло у її голові.

Дівчина підійшла до столу, нахилившись перед монітором. «Тут ж відеоспостереження! - раптом панічно подумала вона, одразу ж зрозумівши свою безглуздість, - яке відеоспостереження, Дарсія? Воно лише в коридорах, дурепа!» Серце божевільно калаталося в грудях, вдарялося об ребра, штовхало легені в боки. Дівчина загорнула тремтячу руку в рукав, взявши мишку. Вона повільно видихнула, починаючи нашвидкуруч перечитувати лист, що був розгорнутий на увесь екран: «Не переймайся, я все вирішив, тебе ніхто не зачіпатиме. Хоча я досі розчарований, що ти не виконав свою роботу, і я так ж само буду жити в постійній напрузі. І надалі пам'ятай: якщо буде можливість втопити Бейкер на дно - топи, не думаючи». Дарсія зніяковіло опустила нижню губу, приголомшлено дочитуючи листа.