ГЛАВА XIV „РОЗГОРНУТА КНИГА”

Дарсія судомно видихнула, прикривши рот рукою. Вона сперлася в стіну позаду себе, досі тримаючи панічний погляд на своєму келиху. «Мене... Мене хотіли вбити?! Але хто?! Невже на мене чекає така ж участь, як батьків?! Дурепа! Повелася на Гайнса! Потрібно було на своєму стояти і не відходити звідси! Безглузда!»

Серце шалено билося, голосним ритмічним гулом віддаючи у вуха: складалося враження, що воно, наче баскетбольний м'яч, відскакує від однієї стінки грудної клітки до іншої. У голові стояв шум та страх від усвідомлення того, що могло б статися з нею. Хтось бажає її смерті. Бажає придушити, сховати від усього світу, як і її батьків. З кожною хвилиною їй ставало все гірше і гірше. У голові починало паморочитись, до гортані гіркими хвилями підступала нудота. 

Та в мить десь в центрі зали, де пари танцювали вальс, пролунав якийсь гуркіт. Люди в мить заметушилися, починаючи збігатися в одне місце. Оркестр припинив гру, що навівало ще більше якоїсь паніки. В момент Дарсія збагнула: «Нора... Нора пила з цього келиха! Ні, ні, щоб його, ні!» 
Дівчина, абияк підбираючи поділ сукні, побігла в центр зали. Від надмірної кількості емоцій та хвилювань картинка, що складалася перед очима, була нечіткою. Все виглядало розмитим і неначе в тумані. 

Дарсія намагалася пробитися крізь натовп, але це було марно. Люди метушилися кругом непритомної дівчини, безуспішно намагаючись привести її до тями. Хтось викликав швидку, хтось кликав поліцейських, що були тут. Правоохоронці швидко відреагували, починаючи розганяти натовпи зацікавлених людей, до яких потрапила і Дарсія. Вона була вимушена відійти в бік.  

Паніка та їдке відчуття власної провини почали сковувати її важкими кайданами, колоти серце гострими, холодними голками, милуючись багряними потоками крові. Її тіло кинуло в жар, по спині пробіглися огидні мурашки, руки тремтіли, а чоло вкрилося холодним потом. 

Раптом, підійнявши погляд, вона помітила Вільяма, що хутко, нервово кудись прямував. Дівчина підбігла до нього, ледь не зіштовхнувшись своїм носом з його грудьми. Не встигнувши дочекатися будь-якої реакції від нього, Дарсія занепокоєним, тремтячим голосом заторохкотіла: 

-Вільям, що сталося з Норою? 

-Я не знаю. Ми танцювали, вона в мить зблідла й просто впала без свідомості. Зараз приїдуть лікарі і розберуться, що з нею сталось. 

Дарсія змовчала. Щось всередині не дозволило їй розповісти про отруту у своєму келиху, яку випадково випила Нора. Вільям обійшов дівчину, що стояла в ступорі, швидко попрямувавши кудись. «Якщо вона помре - я собі цього не пробачу... - нажахано думала вона, повністю, майже без опору віддавши себе на картання своєї занадто чутливої совісті, - яка ж я безглузда... Чим я взагалі думала?!» Дарсія сперлася в колону позаду себе, стараючись встояти на ногах. Вона заплющила очі, намагаючись хоч якось побороти наростаючу паніку. 

Та раптом вона відчула, як хтось схопив її за плечі, легенько струсивши. Дарсія різко розплющила очі, несамовитим, зляканим поглядом впившись у фігуру, що повисла над нею. 

-Дарсія, що з тобою? - помітивши її нездоровий стан, запитав Зейн, - що тут взагалі відбувається? 

-Там... Нора впала без свідомості...

-А ти чому тремтиш?

Вона промовчала, не бажаючи розповідати йому про отруту. Але юнак пронизливо глянув їй в очі, наполегливо повторивши: 

-Дарсія, говори! 

-Я... 

-Дарсія! - ще більш занепокоєно повторив юнак. 

-Мені підсипали отруту!

Тон її розмови мав би привернути увагу, але на фоні шуму та гамору, що стояв у залі, цього ніхто не почув. Вона додала трохи тихіше: 

-А Нора переплутала келихи, і випила її... 

Зейн, повільно відпускаючи дівчину, двояко дивився на неї. І з неприхованою злістю та збентеженням, що залишила келихи без нагляду, і з деяким острахом та пекучою підозрою. Його погляд був настільки пронизливим та неоднозначним, що у дівчини під цим тиском підігнулися коліна. Раптом хлопець, поступаючись їй дорогою, промовив: 

-Ану-но вийдемо на вулицю. 

-Що? Н-навіщо?..

-Подихати свіжим повітрям, - стараючись приховати свої справжні емоції, відповів Зейн. 

Дарсія хотіла було вчинити якийсь опір, але зрозуміла, що під впливом емоцій втратила всю свою холодну, захисну оболонку, тому покірно, намагаючись придушити тремтіння в пальцях, попрямувала за юнаком. Вона відчувала, що Зейн не просто потребує порцію свіжого, вечірнього повітря. Він щось... Підозрює? Приховує? 

Вони вийшли на вулицю. Вечірня прохолода моментально огорнула і без того тремтяче тіло, покриваючи його своєю прозорою, легкою, проте такою огидною вуаллю. За будівлею простягався чепурненький садочок із гарними, такими ж, як і зала, вибагливими ліхтарями, лавами та квітниками, в яких росли розкішні кущі яскравих троянд. 

Зейн цілеспрямовано йшов вперед, якомога подалі від виходу, аби заховатися від лишніх поглядів та вух. Всередині Дарсія передчувала щось нехороше, хоча їй були абсолютно невідомі наміри юнака. Вона лише несміло йшла позаду нього. 

Через декілька хвилин дівчину із її роздумів вирвав суворий, злегка боязкий голос Зейна: 

-А тепер розказуй: хто ти, твою ж, така, і що тут відбувається?!