Глава 1

«Герцогине Загорулько Алло Петрівно! Терміново з'явитися до палацу його величності короля Натана Вандара Першого протягом дня.

Інакше на вас чекає смертна кара».

— Короля-дракона єдиного, — передражнила я текст звернення, що містилося на жовтому папірці, у першій частині якого вгадувався розгонистий хитромудрий почерк самого короля, а в другій — чітко виведені літери складалися в речення про смертну кару, яким писар традиційно завершував усі папірці. Гарна робота в людини — замість друкарської машинки працювати. Проте це є стандартною припискою до всіх наказів. Король чотириста років правив і ще стільки буде. Рік не бачились, а тепер смертна кара на мене очікує.

Не виплатив податки — смертна кара, перевищив швидкість на дорозі — смертна кара, сорочку задом наперед вдягнув — смертна кара. Королівство таке — все за буквою закону. Не життя, а мрія.

Ще й прізвище в мене таке, що ним аж ціле герцогство назвали. А там володінь — двоповерховий будинок і садок на околиці міста. Та й ті державні. Неприватизовані.

— Грето!!! — де ж носить мою покоївку?

Вірна помічниця прибігла за хвилину. Встала, витираючи спітніле чоло й розчервоніле обличчя. В руках головна зброя кухні — ополоник.

Взагалі, вона багатофункціональна та незамінна в оселі людина — кухарка, служниця, покоївка, садівниця, прибиральниця, прачка.

Як із ополоником — отже, готує обід. Шкода, що їду до палацу. Повернуся — все буде холодне, а там мене навряд чи погодують. То ще коли не стратять. А як стратять — то і їжа не буде потрібна.

— Грето, скажи, будь ласка, — лагідно звернулася до неї. — А мої сукні, що їх я попросила спалити на пустирі, все ще вдома?

— Пані, — ополоник загрозливо дивився на мене округлим металевим кінцем. Кухарка страшна в гніві й коли готує їжу. — Таку красу рука не піднялася спалити. Як можна так вчинити із сукнями з найкращої тканини Ветлунга? Адже вони коштують цілий статок!

Ну, все. Завела свою катеринку.

— Гаразд. Мені потрібно щось на вихід, — сумно подивилася на неї. Зустрітися з колишнім — те, чого мені зараз хочеться найменше. Та я ліпше до магакадемії з'їжджу з перевіркою або ж накази перепишу тільки через те, що там в одному слові помилка!

— Тю. А нащо воно вам треба, чим вас ваші теперішні не влаштовують? — уперла руки в боки Грета.

— В такому, — я підвелася. На мені — жовте плаття, довжина якого               ледь-ледь сягає колін. — Лише по хаті ходити.

— Ага, або на бал до графа Фроста, лякаючи всю баманду.

— Бомонд, Грето. Тим паче, я їду не зваблювати, а отримувати особисте доручення короля. Неси все, що є! — крикнула покоївці.

Передбачлива прислуга — запорука збереження речей у домівці. Живи я одна — давно б спалила всі подарунки колишнього.

Зі святої святих, тобто з другого поверху, куди я не заходжу, Грета винесла купу суконь. Скинула все на величезне ліжко. Яскраві й не дуже, але всі як одна — довгі в підлогу. Вибір невеликий, а ті плаття, що в мене буденні, всі ті найкоротші, що вганяють у глибоке почервоніння увесь вищий світ, — шиються на замовлення.

— Вродлива жінка — прикраса будь-якого заходу, — сказала я, обираючи між сукнями синього та отруйно зеленого кольорів. Одна мала вдалий фасон і вигляд, друга ж — здалася жахливою.

— Це — нормальні. Решта порвані, — знизала плечима моя незамінна помічниця.

— Хто порвав?

Докірливий погляд у мій бік.

— Дещо ви порвали. Дещо Пушарик погриз.

У гніві я була страшна. А ось кошлате чудовисько варто покарати. Пушарик — волохатий колобок, домашня тварина Ветлунга, що її подарував мені колишній. Але тоді всі речі, що мені нагадували про нього, було заховано куди подалі. Деякі спалено або роздано біднякам, а наразі пізно метатися — час вирушати.

Зупинилися ми на синьому платті. Воно так чудово подолом підмітає підлогу!

— Наталку розбуди! — сказала Греті, сідаючи до службової карети. Знайшла собі на голову помічницю, чий робочий день починається тоді, коли в мене вже обід... Перевірила сумку — записна книжка із собою.

— Тільки перша година дня. Нехай дитятко поспить, — буркнули мені у відповідь.

Я закотила очі. Теж мені, дитину знайшла!

— Здорова дівка, нехай справою займеться, доки мене немає, — махнула рукою на прощання.

Шлях до замку не зайняв багато часу. Заторів для королівської карети не існує — їй одразу всі поступаються, притискаючись до узбіччя.

Величний замок було оточено деревами-велетнями й садом. До входу вела доріжка, викладена гранітом, — халепа для тих, хто носить підбори.

Із кожним кроком зростало хвилювання, що заповнювало кожну клітинку тіла.

«Так, Алло, зберися! Тут серпентарій крутіший, аніж у бухгалтерії заводу ВАТ «Промторг». А перед драконарієм треба завжди бути на висоті. Нехай навіть і в старій сукні. Але, як зазвичай, на річ, яку ти вбирала тільки один раз, увагу звертають лише жінки.

Груди догори, підняти голову й вперед, на взяття Бастилії! Алло, згадай усі свої попередні місця роботи й зрозумій, що королівський палац — найбезневинніше з них, особливо після ЖЕКу».