Розділ 16

Кощій

Сонце вже сіло за обрій, коли попереду з'явилися довгоочікувані контури замку. У душі все дужче й дужче розливалася незрозуміла тривога. Серце, раз у раз, прискорювало темп, дихання перехоплювало – все нутро кричало про те, що щось не так, щось відбувається.

– Друже, можеш швидше? – крикнув я Даніяру, на що той здивовано глянув на мене, потім кивнув і збільшив розмах крил.

Слідом за цим, ліве плече пронизав жахливий біль, наче його, як мінімум, різанули іржавим мечем. Мені стало бракувати повітря, я відкривав і закривав безшумно рота, але не міг вимовити ні слова. А коли у вухах почувся брязкіт і в голові набатом пролунали слова з договору, я зрозумів, що трапилося найстрашніше – Яра в небезпеці!

– Швидше ... – ледве видавив із себе і вхопився міцніше за Даніяра, щоб від слабкості не впасти з нього.

До замку залишалося зовсім небагато, але якщо з нею щось трапилося – я не встигну допомогти, не зможу захистити. Мені залишалося лише сподіватися на своїх фамільярів, зв'язок з якими зараз чомусь працював надто слабо. Я відчував лише відлуння паніки і занепокоєння Лучезара, а від Градібора зовсім нічого, немов і не існувало його більше.

Даніяр приземлився на оглядовій вежі, найвищій у палаці. Обернувся і кинувся до мене, допомагаючи стати на ноги.

– Злате, у тебе кров! – схвильовано вигукнув приятель. – Я відведу тебе до лікаря.

– Ні, – заперечив важко дихаючи і спираючись на нього. – Яра… їй потрібна допомога…

– З чого ти взяв? – в очах його промайнуло розуміння. Він завжди швидко розумів - не дарма ж очолював мою армію та безпеку. – От же ж халепа!

Подумки я намагався зв'язатися із Лучезаром. Мені треба було з'ясувати хоча б місце кудись поспішати – замок величезний, часу оббігти його просто не було. І нарешті, з п'ятої спроби та сильного ментального удару він, хвала предкам, відповів.

– У твій кабінет рушай – вони там, – сказав Даніяру і, зчепивши зуби, додав ходу.

Перше, що я почув, переступивши поріг – тихе скавулиння Лучезара.

– Мила, ну дозволь мені допомогти вам, – крізь сльози відчаю говорила Яга, звертаючись до Яри.

Дівчина ж сиділа в кутку, міцно стискаючи в обіймах мого несвідомого фамільяра, щось бурмотіла й заколисувала його, розгойдуючись туди-сюди. Навколо неї світився повноцінний, відчутний захисний купол, що не пропускав  нікого, а на її лівому плечі багровіла темно-червона пляма – кров.

– Пусти, – наказав Даніяру і сміливо, вільно, наче ніж у м'яке масло, ступив крізь захист.

Тільки-но опинившись усередині купола, на мене миттєво наринули емоції Градібора і накрило відкатом невиконаної обіцянки. Ноги підкосилися раніше, ніж я встиг щось усвідомити, але я чіплявся всіма силами за реальність, намагався відмовитися від болю, що просто рвав на частини, і тримав з останніх сил маску на обличчі.

– Яра, ти мене чуєш? – протягнув до неї руку і торкнувся кінчиками пальців її щоки.

Вона злякано підвелася, втиснулася в стіну і судорожно хапаючи повітря, виставила руку вперед, мабуть бажаючи відштовхнути мене або атакувати.

– Все добре, – шепотів тихо, видавлюючи мученицьку посмішку. Потрібно заспокоїти її, дати зрозуміти, що вона вже у безпеці. – Яро, я поряд, чуєш? Ти пам'ятаєш мене, люба?

– Злат? – в очах, до цього одурманених страхом, з'явився проблиск усвідомлення, а слідом і впізнавання із сумішшю тривоги. – Він вискочив, а я… а він… і потім Лютик…, – заплутано говорила вона, ковтаючи сльози.

– Чш-ш-ш, – погладив її по голові, обережно взяв на руки фамільяра і полегшено видихнув – живий. – Забери купол і дозволь Язі зайнятися твоїми ранами, добре? – усміхнувся наостанок і останнє, що почув, перш ніж світ поринув у темряву – переляканий крик Яри.

Ярослава

– Зніми захисний купол! – крикнув Даніяр і цей гучний, грізний рик протверезив мене, змушуючи зібратися і спробувати виконати вимогу.

Зосередитись виходило погано, думки весь час перескакували на несвідомих Злата та Лютика, паніка та страх сковували серце та холодили душу. Руки тремтіли, магія зовсім не слухалася і тихі схлипи Яги тільки все ускладнювали.

"Спокійно", – твердила я сама собі. "Ігноруй все навколо. Просто прибери цей проклятий купол! Все вийде, все буде добре. Зберись же, Ярослава!".

Коли агресія на саму себе, за своє безсилля переважила і витіснила інші емоції на задній план, мені, нарешті, вдалося скасувати захисне заклинання. Яга і Даніяр одразу ж кинулися до нас, надаючи першу допомогу чомусь мені, а не Злату. Я відмовлялася розуміти їхню логіку, відштовхувала і вимагала зайнятися більш важливими справами – рятувати Златозара та Лютика.

– Вони страждають від відкату, – стиснув моє обличчя лапками Луч, відволікаючи від маніпуляцій Яги. – Договір, що ви підписали з паном було порушено. Він обіцяв тобі безпеку, але цей напад…

– Вони ж не...? – кінець фрази комом застряг у горлі, став каменем і не давав зробити повноцінного вдиху.

– Ні, вони не помруть, – суворо промовив Даніяр, – якщо ти негайно втрутишся.

– Що потрібно робити?

– Поклади на них руки і вимови: милістю і волею моєю, покарання за те, що трапилося, не вимагаю.

Слова виривалися назовні самі. Я дуже боялася втратити цих нестерпних, але ставших такими рідними, господаря замку і його звірятко. Варто тільки подумати, що вони можуть загинути, і серце від болю розривалося. Я всією душею прив'язалася до Златозара та його фамільярів, покохала їх. І коли вони обоє прийшли до тями, заворушилися, я не стримуючи сліз полегшення і радості, міцно-міцно обійняла обох.

– Обережніше, – м'яко розсміявся Злат, притягнув мене до себе однією рукою, а другою погладжував по голові. – Поклич лікаря, – кинув він Даніяру, але мене так і не відпустив.

– Ох, як же боляче, – простогнав Лютик, але, як і його господар, не зробив жодної спроби вирватися.