Розділ 14

Мене знайшов Лютик, коли я вже зовсім розгублена сиділа на підлозі, уткнувшись лицем в коліна.

– Ярослава? – здивовано вигукнув він, коли я кинулася до нього обійматися. – Що ти тут робиш?

– Я бродила, бродила і загубилася, – тремтячим від пережитого страху голосом сказала я, боючись відпустити його і знову опинитися насамоті.

– Ну, не плач, – м'яко відповів він і погладив мене своїми ручками-лозами. – Ходімо, я відведу тебе назад.

Вже лежачи у своєму ліжку і обмірковуючи все, що зі мною сталося, я все ж таки прийшла до висновку, що настав час знову повертатися до задуму з лавкою солодощів. Помститися чомусь розхотілося, коли емоції трохи вщухли, а ось працювати – навпаки. І чорт із ними з усіма, нехай самі вирішують, що їм робити і як кому жити.

Черговий сюрприз чекав на мене вранці. Перед тим як іти переодягатися в лати, в мою кімнату влетіла Яга, голосний сміх якої було чутно ще здаля.

– Що трапилося? – апатично, скоріше навіть з ввічливості, спитала я, коли вона заспокоїлася.

– Там Злат, схоже, надихнувся твоїми попередніми завданнями, – крізь сміх відповіла вона, – і вигадав таке випробування, якого зроду ні в кого не було!

При згадці його імені, у серці боляче кольнуло. Здавалося б, минуло не так багато часу, що я тут, а за відчуттями наче вічність. Скажи комусь із старих знайомих, що я примудрилася закохатися в царя Кощія, коли заміняла його на відборі наречених і мене запроторили б до психлікарні.

– Що за завдання? – уточнила я, бажаючи відволіктися від гнітючих думок.

– Дівчата мають продемонструвати, як справлятимуться зі спадкоємцями, – відповіла Яга і знову зайшлася сміхом.

– Це як? - я ошелешиним поглядом дивилася на неї.

У моїй голові відразу спливли спогади, як на весіллі знайомої, нареченого і наречену змусили сповивати і доглядати за свідками. То з пляшечки їх нагодувати, то памперс одягнути. Але ж не можуть таким займатися дворянки. Чи можуть?

– Ось тобі промова, – простягла відьма мені пергамент. – Ой не можу!

Пробігши очима по написаному, я не просто здивувалася – я очманіла! Мабуть, до такого я б сама не додумалася. Мені навіть на якийсь момент стало шкода дівчат – вони мали пройти справжні кола Пекла, не менше. Принаймні, тим, хто ніколи з подібним не стикався. Але треба віддати Златозару належне – таке випробування забудеться не скоро.

– А скандалу не буде? – з сумнівом протягла я, коли нарешті відійшла від шоку.

– Та хто ж скандалити буде? – пирхнула Яга. – Ні-і, будуть обурено сопіти, подумки проклинати, але ляпнути зайвого не посміють.

– Ну, принаймні цього разу чудонула вже не я.

Ми з Ягою розмірено тупотіли коридором, перекидаючись незначними фразами, як раптово на зустріч нам вийшла леді Марія. Вона добродушно посміхалася, але її погляд, кинутий на сестру, був недобрий. Зовні це помітити було досить складно – я скоріше відчула цю хвилю негативу, ніж побачила. А ось Яга, схоже, не звернула жодної уваги.

– Син, – привіталася вона, трохи присівши в реверансі.

І тут я почала панікувати. Що мені відповідати, що робити? Я ж ні бельмеса не знаю про розвиток їхніх взаємин. Навіть проскочила малодушна думка сказати, що її не знаю. Мовляв, вибачте жінка, вранці шолом на голову впав, пам'ять відбило, зустрінемося пізніше. А Златозар нехай потім сам викручується, раз не вважав за потрібне мене до відома поставити.

Не придумавши нічого, окрім тієї беліберди, я просто банально кивнула. Може у Кощія настрій поганий, вірно?

– Ти чого це тут? – вкрадливо спитала Яга.

– Тільки хотіла побажати синові удачі, – посміхаючись відповіла Марія. – А ще спитати, що ти вирішив, синку?

Та щоб ти всралася! Оце попадалово! Я там знаю про що ви говорили і що вирішити треба було. Може, ідея з амнезією все ще спрацює? Цікаво, а Кощію за статусом дозволяється непритомніти? Зараз би впасти і прикинутися мертвою.

– Ваша темносте! – почула я рятівний голос Даніяра. – Терміново потрібне ваше втручання. Вибачте, пані! Але державні справи не чекають.

Поцілувавши руку Марії, щоправда хотілося її вкусити, але чого вже, я вибачившись, помчала слідом за своїм рятівником. Хоча, коли ми зайшли до кабінету, відразу висловила йому свої претензії.

– Ти повинен був стежити за нею, – невдоволено шипіла я.

– Я стежив, – поважно й ображено підкинув він підборіддя.

– Ну так, ну так, – протягла уїдливо. – Помаду зі щоки зітри, слідок.

Поруч пролунав гучний сміх. Я від несподіванки сіпнулася і заїхала Даніяру по ребрах. Бідолаха аж поперхнувся і скрючився.

– Вибач, – зовсім не відчуваючи за собою провини, сказала я. – А ти міг би не лякати так, Злате.

– Перепрошую, – знову пирснув він. – А я, до речі, не помітив помади.

– Чоловіки, – закотила очі. Але крізь обладунки цього, звісно, ніхто не побачив.

– Я піду, послідкую за леді Марією, – промимрив Даніяр і швиденько змотався.

От же ж! Залишати нас із Златом наодинці не найкраща його ідея.

Ми стояли і дивилися один на одного. Серце зрадливо занило.

– Про що ви з леді Марією домовлялися? – запитала я, щоб хоч якось позбутися від повислої напруги.

– Нічого серйозного, насправді, – знизавши плечима відповів Злат. – Вона попросила переселити її до іншої спальні, а я сказав, що подумаю.

– Будь ласка, попереджуй мене про такі речі, – невдоволено протягла я.

Знову запанувала важка мовчанка. І ще ці дурні ігри у переглядини. Ну що ти хочеш від мене, га?

– Зніми шолом, – тихо і вкрадливо сказав він, наче прочитав мої думки.

– Ні, - кинула різко і похитала головою. От ще! Це ж крутіше ніж пояс вірності – цілий обладунок вірності своїм переконанням.

– Яра, я… ​​– пролунало надламано.

– Навіщо ти вигадав таке завдання? – перебила. Не хочу навіть порушувати тему наших почуттів, а, судячи з лиця Злата, саме про них і мала піти мова.