Розділ 11

Ярослава

Я сиділа в кріслі підібгавши під себе ноги і з широко відкритими очима слухала добірні лайки у виконанні Златозара. Він кидався по кімнаті, наче розлючений тигр по арені, злісно рикаючи час від часу на Даніяра. Якого, до речі, довелося спішно звати фамільярам, ​​бо заспокоїти зараз Кощія міг тільки він. Ну мені принаймні так було сказано.

– Якого дідька цій стерві потрібно?! – вкотре скрикнув Златозар і, як у першу зустріч, сердито вдарив кулаком по столу. Цього разу багатостраждальні меблі не витримали і таки розвалилися. – У в'язницю її і жодних проблем!

– Зар, ти ж чудово знаєш, що ми не можемо цього зробити, – ігноруючи вбивчий погляд друга, засмучено відповів Даніяр.

Мені стало цікаво – чому ж не можна? Але влазити зараз, у самий розпал суперечки, з питаннями я не наважилася – злякалась. А от пошепки у Лучезара, що сидів на моїх колінах, все ж запитала.

– Пан не оголошував її зрадницею, – таким же пошепком відгукнувся фамільяр. – Нас не зрозуміють інші країни – без причини, без доказів ув'язнити у в'язницю матір правителя. З нами припинять усі торгові справи.

А, зрозуміло, все з ними. Навіть у цьому світі політика та гроші вирішують усе. Нічого нового, на жаль.

– А де ви з Лютиком постійно пропадаєте? – до сердитих криків Златозара я навіть не прислухалася.

– У нас є обов'язки, про які тобі знати не належить, – багатозначно зиркнув Луч на мене і набув пихатого, важливого вигляду.

– Ну і добре, – буркнула я у відповідь, – не дуже й хотілося.

– І що ти від мене хочеш? – люто крикнув Кощій, привертаючи цим мою увагу. – Може мені ще й в обійми до неї кинутися?

– Я прошу тебе лише з нею поговорити, Зар. Ми повинні зрозуміти, чому вона повернулася.

У кімнаті запанувала напружене мовчання. Златозар важко дихав і, дивлячись на нього, я подумала про те, що з'явися мій блудний татусь через бісову кількість років – я б йому тільки в обличчя плюнула. Ніяких розмов ніби не вела. Але я не цар, а мій тато не коронована особа – від наших суперечок нікому не було б ні холодно, ні спекотно. А ось Злату доводилося враховувати інтереси своїх підданих. Так, йому можна тільки поспівчувати.

– А може, до неї вийду я? – невпевнено запропонувала і зіщулилася під пильною увагою обох чоловіків.

Кожен із них свердлив мене задумливим поглядом і чим довше вони мовчали, тим сильніше я відчувала, що бовкнула дурість.

– Я не думаю, що… – м'яко почав Даніяр, але був перебитий.

– Чудова ідея! — якось надто радісно вигукнув Златозар і кинувся широким кроком до мене.

Він ухопив мене за руку і різко смикнув на себе. Лучезар злетів кулею з моїх колін, а я ледь не впала в ноги самому Кощію – добре, що він встиг мене підхопити.

– Одягай лати, – відчинивши шафу, він зняв з манекена шолом і простяг його мені.

– Я не думаю, що це гарна ідея, Зар! – спробував зупинити його Даніяр, але Кощій від нього відмахнувся, як від настирливої ​​мухи.

– Слухай мене уважно, – він взяв мене за плечі і глянув у вічі. – Я буду неподалік, чутиму всю розмову і потім ухвалю рішення. Твоє завдання лише вийти до цієї жінки, холодно поцікавитися, що їй потрібно, вислухати маячню, яку вона буде городити і сказати, що тобі треба все обміркувати. Зрозуміла?

Мене вистачило лише на кивок. Обличчя Златозара було занадто близьке до мого і навіть не дивлячись на ситуацію, що була далеко від романтики, моє серце чомусь стало битися частіше. Невже цей чоловік мені подобався? Варто викинути ці дурні думки з голови, але щось не дуже виходило.

– Розумниця, – усміхнувся він і погладив мене по голові. – З тобою підуть Градібор і Лучезар, про всяк випадок.

Поки я, в черговий раз, натягувала на себе зачаровані лати, чоловіки про щось шепотілися осторонь. Мабуть, Даніяр все ж таки намагався відмовити друга від сумнівної витівки. Але зізнатися, мені самій хотілося допомогти Златові. А ще – я дуже вже хотіла побачити його матір і, за сумісництвом, сестру Яги.

Варто було цій думці оформитися в голові, як я завмерла статуєю з напівнадітим наручем.

– Ярослава? – Почула я стурбований голос Лютика. Цікаво, чи я надовго зависла?

– У мене народилася геніальна ідея! – широко посміхаючись, обернулася я до чоловіків. – Давайте підключимо важку артилерію!

– Що, вибач? – опішив Даніяр. Златозар же зацікавлено схилив голову набік і чекав на мої пояснення – схоже, звик вже до моїх словечок.

– Чому б нам не запросити в гості твою тітоньку, Златозаре? Упевнена, вона буде ну дуже рада зустрітися зі своєю давно втраченою сестрою!

***

Рішення прийняти жінку в бібліотеці спало мені на думку спонтанно. Даніяр вже навіть двері відчинив, щоб проводити мене до неї, але в цей момент мене осяяло. За одним із книжкових стелажів є невелика ніша, що цілком підходить, щоб там сховатися одній людині. Я її виявила, коли працювала з книгами. Ще й подумала – навіщо вона там? Мабуть для таких випадків. Цікаво, як часто нею користувалися щоб підслуховувати?

– Будь обережна, – шепнув Златозар мені на вухо, перш ніж сховатися в тій самій ніші. Від цієї тихої, але такої турботливої ​​фрази мені одразу стало спокійніше. Немов цими словами він прогнав увесь страх і всю мою тривогу.

Я стояла обличчям до вікна, безуспішно намагаючись щось там роздивитись, адже в голові у мене роїлося надто багато думок. З одного боку мене мучила впевненість, що поява матері Златозара не є простим бажанням побачити сина. З іншого – я чомусь хотіла вірити, що вона не просто так залишила його тоді, що мала серйозну причину так вчинити. Тільки не розуміла – звідки взялася ця дурна надія.

Двері глухо рипнули. Почувся тихий стукіт підборів і легке шарудіння спідниць. Лютик поруч злегка торкнувся моєї лівої ноги своєю лозою – умовний знак, заздалегідь обумовлюючий, що до бібліотеки увійшла справді та сама жінка, а не випадково зайшла служниця.