Розділ 10

Дні до наступного випробування пролетіли надто швидко, як на мене. Златозар займався справами держави, а його фамільяри весь час йому допомагали. Лютик так взагалі старався вдвічі сильніше, хотів, щоб його господар скоріше забув про історію з цукеркою. На мене ж він тепер дивився ображено і зовсім не хотів розмовляти. Я вже й так і сяк намагалася вибачитись, а у відповідь отримувала лише незадоволене пирхання. Нічого, кактус ти наш прекрасний, я все одно знайду спосіб з тобою помиритись! Впадати через це у відчай я точно не збиралася. Тим більше, що, крім відбору, у мене були ще дуже важливі завдання. Наприклад, пізнавати магічне мистецтво або вивчати закони цього світу. У мене просто не було зайвої хвилини на самоїдство. В мене її взагалі ні на що не було.

– Ярослава? – Даніяр увійшов до бібліотеки, коли я якраз читала про магічні клятви та договори. – Вибачте, що завадив вам.

– Нічого страшно, пане Даніяр, – усміхнулася і відклала книгу, – я в будь-якому разі вже закінчую. Час готуватися до вечері.

– Мабуть, вона ж зовсім скоро, – співчутливо простягнув мені руку, допомагаючи піднятися з підлоги, на якій я так зручно вмостилася. – "Магія слова"? Незвичайний вибір для читання.

– Я намагаюся розібратися з вашими законами, – піднявшись за його допомогою на ноги, трохи зніяковіла. Те, що я нічого не знаю зовсім не дивно, але все одно було якесь ірраціональне почуття сорому за свою неосвіченість.

– Ось як? – здивувався чоловік. Його погляд став задумливим.

Мені не хотілося говорити про це вголос, та навіть думати не хотілося, але варто було подивитись правді у вічі – я не повернуся додому. Коли підійде кінець нашому із Златозаром договору його треба буде розірвати. Зараз, звичайно, мені це не вигідно, адже саме він мене захищає та дає хоч якісь гарантії, але потім… Мені більше немає місця у своєму світі. Чим більше я заглиблювалась у тему магії, тим сильніше переконувалася – відтепер вона частина мене. Повернутися назад буде рівносильним самогубству. Це засмучувало, заганяло в депресію і щоб зовсім не впасти духом я змушувала себе знову і знову планувати своє майбутнє тут, у цьому чудовому світі.

– Я міг би вам допомогти, – вирвав мене з роздумів голос Даніяра.

Я здивовано дивилася на нього. Допомогти? У чому?

– Я, звичайно, не зможу навчити вас, Ярослава, користуватися вашою силою, - винувато розвів він руками, – але навчити законам нашого світу – це в моїх силах! Як щодо завтрашнього дня?

– Що, правда? – зраділа я і, не стримавшись емоцій, міцно його обійняла. – Дякую!

Як же добре, коли є такі чуйні люди. Ну, чи хто вони там? Та неважливо, власне! Головне, що чоловік мене навчатиме, пояснюватиме незрозумілі мені терміни і розповість про негласні правила. Адже такі, напевно, теж є.

– Кхм, – почувся знайомий голос, – я завадив, гадаю?

Там, у дверях, стояв Златозар власною персоною, невдоволено і сердито дивлячись на мене. Я негайно відсторонилася від чоловіка, сама не розуміючи чому так сильно зніяковіла. Нічого поганого ж не робила.

– О, друже, – ніби не помічаючи напруження, що повисло в повітрі, вигукнув Даніяр, – ти вчасно. Я якраз запропонував Ярославі допомогу у навчанні. Думаю завтра після обіду.

– Завтра вона до Яги їде, – перебив Кощій товариша.

– Ох, так, дійсно. Нічого, значить після того, як повернеться і займемося цим.

– Ну, якщо в тебе немає жодних важливих справ, то будь ласка, розважайся, – недбало сказав Златозар.

Мене аж у жар від злості кинуло. Ця фраза прозвучала настільки принизливо, настільки знущально, що мені захотілося одразу жбурнути в його голову чимось важким, щоб мізки на місце поставити.

– Я вважаю, що це теж дуже важливо, – продовжуючи посміхатися, відгукнувся Даніяр і повернувся до мене. – Я проведу вас, Яра. Ви дозволите так вас називати?

– Вважатиму за честь, – усміхнулася у відповідь. А Златозару я ще пригадаю ці слова, ой пригадаю! – Дякую за вашу пропозицію, але не треба мене проводжати. Побачимося на вечері!

Проходячи повз Кощія, я зустрілася з ним коротким поглядом. Він дивився на мене так, наче я зрадила його, не менше. І чому в мене гостре відчуття, що я чогось не розумію? Може він ревнує? Боїться, що я заберу в нього найкращого і, схоже, єдиного друга? Та ну, нісенітниця яка! Я похитала головою – це не мої проблеми. Зі своїми тарганами нехай розбирається сам.

***

Кощій

Ледве за дівчиськом зачинилися двері, Даніяр голосно зареготав і завалився на один із диванів.

– Приятелю, що це зараз було? – з явною лукавістю в голосі спитав він.

– Не розумію про що ти, – відрізав я і вмостився навпроти нього.

І не збрехав – справді не розумів, що на мене найшло. Ну вчиться Ярослава, ну вирішив мій друг їй допомогти – так чудово, мені менше клопоту. Тільки чомусь на душі так погано стало, що словами описати неможливо.

– Ну-ну, – протяг Даніяр, не зводячи з мене пильного погляду. – Геть зовсім не розумієш?

– Ой, тільки не починай знову, – невдоволено цикнув, зрозумівши, до чого він знову веде. – Мені вона не цікава!

– Так я ніби й не казав нічого, – посміхнувся приятель.

– Але подумав, – парирував я. – Ми ж не вчора познайомились. Я з твоєї мордяки все зрозумів.

– Отже, ти будеш не проти якщо я з нею позаймаюсь?

– Ні. Я вже сказав, - спокійно відповів я. Хоча, звичайно, хотілося б із шкідливості відповісти інакше. – Є якісь новини?

Даніяр тільки похмуро похитав головою. Ясно, нічого й нікого ще не знайшли. Це нервувало – загроза була ще занадто велика. Адже зараз під ударом не я, а Ярослава.

– А що з Лютим? – запитав друг.

– У в'язниці відпочиває, – скривився я при одній згадці цієї тварюки. – Уявляєш, він на дівчатах експерименти ставив! Брав їх за дружину, щоб йому ніхто нічого не пред'явив і, по суті, катував їх. Там таке спливло! Хай дякую скаже, що живий ще. Щойно повернеться повністю сила – випатраю його пам'ять і страчу, без зазріння совісті.