Розділ 9

Ярослава

Вперше за кілька днів я прокинулася бадьора, з ясною головою і заряджена енергією. Дивлячись на темно-зелений балдахін, солодко потяглася, розкинула руки в сторони і, продовжуючи ніжитися в ліжку, задумалася.

На відборі лишилося десять претенденток. Чи придивився Кощій собі когось? На балу я, звісно, ​​дала жару. Вигнати стільки дівчат без узгодження – це був дикий вчинок. Не мені ж з ними потім жити. Але що зроблено, те зроблено. Надалі розумніше вчинятиму. Ще й завдання не завадило б вигадати, наступний етап через кілька днів.

– Ярослава, годі спати! – несподівано відчинилися двері, і в кімнату влетів схвильований Луч. Він практично впав мені на живіт, вибивши з мене повітря.

– Ти що оце робиш? – обурилася я, щойно змогла перевести подих.

– Пробач, – зовсім не каючись промимрив Луч і розплився в посмішці. – Ти обіцяла зробити солодощі!

Ох, який же він все таки милий! Я дзвінко засміялася і згрібла його в оберемок, притискаючи до себе, неначе плюшеву іграшку. А він навіть чинити опір не став – підставляв задоволено голову, щоб я почухала його за вухом і якось по котячому мурчав.

– У нас договір був, - нагадала я.

– Я все дізнався! – радісно оголосив він і гордо підняв лапки вгору.

– Вже?

– Ага, – я випустила його з рук і він сів поруч на одну з подушок. – Я не знаю, що таке служба пожежної безпеки та санстанція, про які ти говорила, але грамоту на торгівлю підписує завжди пан. І на торгівищі зараз якраз пустує одна з крамниць. Вона невелика, але тобі така й була потрібна. А ще я дізнався, що через декаду буде великий ярмарок!

Ярмарок, так? Навіть якби я зараз зайнялася підготовкою, то все одно не встигла б за такий короткий термін все зробити. А на мені ще й відбір висить, від нього нікуди не дінешся. Ще й грамоту у Кощія випрошувати треба – мабуть, це найскладніше.

– Ти не виглядаєш радісною, – Луч схилив голову набік і вдивлявся в моє обличчя.

– Ні, ти не правий, – потріпала його по голові і посміхнулася, – я задоволена, просто задумалася. До ярмарку я, на жаль, нічого не встигну, але лавку треба обов'язково викупити. Не хочу щоб забрали прямо з-під носа! А потім вже займуся рештою.

– А як же солодощі? – мені здалося, що він ось-ось заплаче, навіть нижня губа затремтіла.

– Гей, – почухала його за вухом, – ти чого? Зараз підемо на кухню та щось тобі зробимо. Я ж обіцяла.

Я помітила, що у дверях з'явився Лютик. Постояв, подивився, щось нерозбірливе буркнув і пішов. Невже він образився на мене? Потрібно буде і йому щось смачненьке приготувати, а то некрасиво якось виходить.

Водні процедури для мене, як і раніше, здавались справжнім покаранням. Настав час, напевно, до Златозара підкотити з пропозицією провести в замку каналізацію. Він же цар? Цар! Значить, і умови в нього мають бути царські. А там, може, поступово всім проведуть цивілізацію. Ех, мрії!

На кухні довелося довго сперечатися з Марією за право щось приготувати. Жінка ні в яку не хотіла пускати господарювати у своїй вотчині якусь дівку, ще й відьму, на додачу. І навіть слова Лучика, що пан усе дозволив, її не могли переконати.

– Ну добре, – прикрила я втомлено очі, – а якщо ти сама готуватимеш, але за моїм рецептом?

– Я не допомагатиму у відьомстві! – знову завелася вона, зовсім мене не слухаючи.

– Маріє, та не відьомство це, – вдесяте вже напевно намагалася пояснити я. Вона мене взагалі слухала? – Солодощі я хочу приготувати, солодощі. І нічого більше! Невже мені з таким дурним питанням треба йти до пана і просити його особисто прийти сюди?

А ось загроза потривожити Кощія нарешті хоч трохи подіяла. Жінка насупилася, стиснула губи, задумливо барабанила пальцями по столу, але мовчала. Мабуть, уявила собі яких пілюлів вона отримає за такого розкладу.

– Гаразд, – здалася вона і я полегшено видихнула. Треба було починати одразу з погроз, от чесне слово! – Але ти тільки кажеш, що робити, і нічого не чіпаєш, зрозуміла?

– Домовилися! – засяяла я, а Луч радісно забурчав. Бідолашний уже встиг зневіритися в тому, що отримає свою порцію обіцяних цукерок.

Готувати льодяники виявилося не так складно, як я думала спочатку. Знадобилося трохи пряних трав, таких як імбир та м'ята. Добре, що вони були, але навіть без них вийшло б непогано. А ще – трохи води та меду. Мар'я ще постійно охала і говорила, що я переводжу господарські харчі на всіляку дурницю. Але коли ми розлили їх на столі, попередньо посипавши його мукою (я так і не змогла пояснити, що таке крохмаль), вставили кілька струганих паличок, дали застигнути і спробували, вона змінила гнів на милість.

– Як же солодко! – вигукнула вона, задоволено облизуючись і дивлячись на саморобний льодяник. – Молодець, дівко! Де тільки навчилася такому?

– Це бабця моя робила, – посміхаючись на всі тридцять два відповіла їй. І ні грамульки не збрехала – моя бабуся справді робила такі цукерки, коли ми з сестрою в неї гостювали. В іншому світі, правда, але це так, дрібні деталі.

– Ти дивися – відьма, а яка майстриня!

Але найбільше радів Луч. Він згріб у оберемок три льодяники і щасливо запхав усі одночасно в рот. Сидячи на стільці, блаженно заплющивши очі, він тільки задоволено урчав та мукав. Ну, значить, змогла таки догодити – це дуже тішило.

– Чи можу я один Васьці віддати? – спитала Мар'я, витираючи вимиті руки об поділ сукні. – Вона хоч і вимахала вже, та все одно ще дитя. Хочу порадувати.

– Звісно, ​​– кивнула я. Цікаво, а ким же таки дівчинка їй доводиться? Але питати я якось засоромилася.

– Лучезаре, душко, – звернулася вона до фамільяра, – дозвольте попросити вас віднести Васьці льодяник. Мені ще вечерю готувати, а дівка живе зовсім в іншому крилі замку.

Чи то Луч любив Мар'ю, чи просто подобрів від солодощів, але погодився миттєво. Взяв чотири льодяники і полетів. А поки його не буде, я, мабуть, пригощу ще й Лютика. Піду, так би мовити, миритись і гасити образи.