Розділ 6

Кощій

Після того, як пішли Даніяра та Яга, я так і не зміг заснути. Ця проклята іншосвітянка все не хотіла залишати мої думки. Чи потрібно мені перед нею вибачитися? Все моє нутро повстало проти цього. Я й так дав їй достатньо, хіба ні? Але слова Даніяра вже посіяли зерно сумніву. Ні, відповів сам собі, цього мало. Наразі я не можу навіть безпеку їй гарантувати. Дівча має рацію, на превеликий мій жаль. І вона справді не зобов'язана була мене рятувати, варто зізнатися самому собі!

– Бісить! – прогарчав я в темряву. Добре хоч нікого не було поруч – ненавиджу, коли мене бачать таким безпорадним.

А ще ці слова Яги, будь вони неладні!

– Ніхто ще не повертався назад, Златозаре, – наче в душу заглядаючи, сказала вона тоді, – ніхто. Адже викликалися ті, хто може надіти лати. Та ніхто не замислювався, і ти, дурень, у тому числі, чому так? Чому ці люди можуть надіти їх без шкоди для себе? Вони, покликані, рівні Кощію за силою, дорогий племінник.

– Я жодного разу не чув про таких великих чаклунів, – посміхнувся я тоді їй, не повіривши в її слова. Адже якщо вони не поверталися і були такі сильні, то розумно припустити, що вони залишалися тут і служили цареві.

– Їх убивали, – слова важким камінням лягли мені на груди. – Як тільки розуміли, на що ті здатні – безжально вбивали. Адже їх могли переманити вороги, вони самі могли забажати більше влади. Питання в тому, чи здатний ти вчинити так само?

Я задумався. Виходить, я не просто закликав іншосвітянку,  я її на страту притяг? Що мені тепер робити? Дозволити їй вивчати магічне ремесло, наблизити до палацу? Чи ж я маю вчинити, як і мої предки?

У роті з'явився неприємний гіркий присмак. Я й раніше вбивав, правильно? Хоч то була встративша глузд нечисть, хоч звичайні люди, але вбивав – без сумніву, без переживань. То чому зараз одна думка про вбивство дівчини приводить мене в такий жах?

Та тому, що, ідіот, ти розправлявся з ворогами, зі злочинцями, а не з молодими невинними дівчатами! Іншосвітянка, хоч і дратівлива, шкідлива дівка, але все ж таки це не злочин. За це не страчують.

Та до дідька все! Я правитель зараз, а не мої батьки! Дівча не заслужила такої долі, принаймні поки що. Ми маємо договір і час – я можу придивитися до неї. І якщо вона виявиться настільки дурна і жадібна до влади – її чекатиме та сама доля, що і її попередників. Якщо ж ні – нехай живе та служить на благо королівства.

– Що вона там казала? – спитав я сам себе, підводячись з ліжка. Я був ще слабкий, але добре, що вже міг самостійно пересуватися. – Їй треба вміти розуміти нашу писемність? Здається, у скарбниці було щось, що зможе їй допомогти.

А ще там був амулет, що змінював зовнішність. Це вже для мене. Не можу ж я зовсім без нагляду все лишити!
 

***

Ярослава

Вночі в кімнату наче хтось приходив. Я не чула, але судячи з чистої сукні, що лежала поряд зі мною вранці, тут точно хтось побував. І мені це зовсім не сподобалось. Потрібно буде дізнатися, як зачиняти двері. Це ж не справа, що будь-який бажаючий може завалитися коли захоче!

– Доброго ранку, Ярослава! – привітав мене Лютик, коли я вийшла зі своєї кімнати.

– І тобі, – позіхнула. Я зовсім не виспалася і була страшенно голодна. Але насамперед треба було заявитися до Кощія. День починався просто огидно!

– Пан вже чекає на тебе, – відчинив він мені двері.

Я окинула Лютика скептичним поглядом. Цікаво, з чого раптом такий ввічливий? І зустрів, і двері притримав. Це незвично, якось.

– Проходь, – почула я голос Кощія.

Він сидів у кріслі за столом та перебирав якісь папери. Не підводячи голови, він наказав мені присісти на стілець і продовжив займатися своїми справами.

– Ти вирішив проблему з тим, що я не можу читати? – відразу ж запитала я, сідаючи на ліжко. Сідати поруч із ним не хотілося через вроджену шкодливість.

– Так, – він підняв на мене невдоволений погляд. – Я ж сказав – сісти тут!

– Ну то й що, що ти сказав, – знизала я плечима. – Давай свій чудо-засіб і я пішла снідати.

– Сніданок принесуть сюди, – знову уткнувся він у свої папери. – Вже ввечері прибудуть гості, і тебе треба підготувати.

І помчалося! Як потрібно стояти, з якою інтонацією говорити, коли сідати та коли вставати. Він навіть вручив мені вітальну промову, яку, схоже, вночі написав. І невелику срібну підвіску, у формі краплі – перекладач. Я відразу ж поспішила його випробувати. Чорт забирай, оце сервіс! Я спромоглася без помилок і прочитати, що було написано, і повторити. Мені б таку річ мати, коли був залік з англійської, в якій я ні в зуб ногою! Тоді б я не перездавала його тричі.

– Бал буде завтра, – почав Кощій, піднімаючись зі свого місця, але я його обірвала.

– Ні, – посміхнулася, – бал буде сьогодні.

– Ти в своєму розумі? – сердито насупився він. – Претендентки тільки прибудуть, їм потрібен час відпочити і привести себе до ладу.

– Вони збираються заміж за царя, – гнула я свою лінію, – і повинні бути завжди готовими до всього. Не зможуть швидко збагнути та викрутитися? Пожитки до рук і – додому!

Жаль, що у мене під рукою не було фотоапарата. Очманіле обличчя чоловіка вартувало того, щоб відобразити його на вічну пам'ять!

***

Я стояла в спеціальній кімнатці, суміжній з бальним залом і чекала на той час, коли мені потрібно буде увійти туди і офіційно відкрити відбір. Не дуже велике приміщення, не дуже химерне. Пара диванів, оббитих синім оксамитом, один навпроти одного біля стін, і все, навіть столу якогось не було.

Я так ніколи раніше не хвилювалася. Мені, звичайно, доводилося виступати перед публікою і в університеті, і в школі. Але ще жодного разу не треба було прикидатися кимось іншим. Серце, здавалося, стукало десь у районі горла, не нижче, а у вухах стояв шалений шум. Крім того, саме я зараз маю сказати, що у дівчат є всього година на підготовку до балу і, можливо, вислухати купу незадоволених коментарів. Цікаво, чи вони ризикнуть висловити мені це в обличчя? Чи за спиною шепотітимуть і бурчатимуть?