Розділ 5

Та як вони посміли? Мені варто було відразу здогадатися, що коли вони родичі, то й вередливості у них однакові. Взяти та вигнати мене з кімнати! Нахабство яке!

– Ярослава, дитинко, – випхнула мене в коридор Яга, незважаючи на всі мої спроби чинити опір, – піди погуляй. Нам треба по-родинному все обговорити.

Карга стара! Ну і що, що вона виглядає молодо і красиво? Все одно карга. І Кощій, сволота королівська, то не дозволяв нікуди йти, то одразу підтримав свою родичку. Він же сам нещодавно вважав, що вона хоче його убити. І що?

– Іди, нам із тітонькою треба поговорити без проблемних іншосвітянок! – вимовив він гордо, поки я намагалася відвоювати своє право бути присутньою.

Тьху! А що мені робити? Взагалі-то, це моє життя валиться на очах і це я, якщо вони мають рацію, перетворила мужика на козла.

– Гади, – прошипіла я і стукнула кулаком по стіні. І тут же прикрила рота долонею – хоч би з ними нічого такого не сталося! Може мені взагалі лаятись тепер не можна? Хтозна, як це працює.

– Ви в порядку? – Почула позаду тихий голос.

Я злякано сіпнулася і обернулася. Поруч стояв невисокий стрункий чоловік і співчутливо дивився на мене своїми смарагдово-зеленими очима. Він трохи підняв куточки тонких губ і зробив крок назад.

– Вибачте, – елегантно вклонився, – я, мабуть, налякав вас.

Він не був схожий на тих гарненьких красенів, що друкують у наших журналах, але все ж таки його можна сміливо назвати шикарним чоловіком. Риси обличчя у нього трохи грубуваті, ніс із невеликою горбинкою та ямочка на квадратному підборідді. Темні брови розташовані досить низько, тому здавалося, ніби він хмуриться, що зовсім йшло врозріз із його добродушним поглядом.

– Ні-ні, – ніяково усміхнулася я і нервово поправила волосся, – все гаразд, не турбуйтеся.

Яким би він не здавався на вигляд добрим і розуміючим, я вже зрозуміла, що переді мною не простий смертний. Його одяг просто кричав про свою дорожнечу, хоча, на перший погляд, здавався досить звичайним. На строгому темно-синьому каптані не було ні вишивки, ні облямівки. Лише трохи поблискували чорні гудзики. Філігранне ограновування яких говорило про те, що швидше за все, вони виготовлені з дорогоцінних мінералів. Та й сам матеріал явно був з дорогих, чи то шовк, чи парча. На жаль, я погано на цьому розуміюсь.

– Це добре, – ширше усміхнувся він, і я помітила в нього на щоках невеликі ямочки. Він пригладив своє коротке русяве волосся і ще раз вклонившись, сказав: – тоді я, мабуть, піду. Сподіваюся, ми зустрінемося.

Я дивилася йому вслід і думала, що, можливо, тут є гідні чоловіки, які не сиплються образами і не кидаються з кулаками. З таким можна було б і позагравати.

Я потрясла головою. Стій-стій, люба! Вас тут убити збираються, а ти на мужиків слину пускаєш? А раптом він один із цих? Потрібно зайняти себе чимось, якщо розмову Кощія з Ягою послухати не вдасться. Наприклад, сходити на кухню і віддати деякі розпорядження.

– Мар'я! – Покликала я, не виявивши кухарку. – Мар'є, ти тут?

– Та тут я, тут, – почулося з комори. – Чого горлаєш?

– У мене розпорядження від пана, – взявши зі столу яблуко і вмостившись на стілець біля плити, сказала я. – Потрібно на тарілки, що подаються на балу, капнути проявники.

Добре, що це ми встигли з ним обговорити, поки не прийшла Яга. А то так би й стояла посеред коридору, згорала б від цікавості і не знала чим себе зайняти.

– Що?! – Мар'я влетіла на кухню розлюченою кішкою. Вперла руки в боки і сердито крикнула: – та як вам на думку таке спало?! Я стільки років служу вірою та правдою пану! Та я б ніколи!

– Стривай-стривай, Маріє, – посміхнулася я їй, – не про тебе ж мова. Тут буде багато гостей і насамперед претендентки на роль королеви. Так вони самі будуть готові якщо не повбивати одна одну, то точно підлити любовного зілля нашому пану.

– Ох, так, точно, – ляснула вона в долоні, – повний палац пройдисвіток.

– Там будуть знатні дівчата, – нагадала я їй і із задоволенням спостерігала, як жінка закочує очі.

– Запам'ятай, дитинко, – повчальним тоном сказала вона, взявшись за приготування пиріжків, – серед знатних їх найбільше!

Посидівши трохи з Марією на кухні, я попросила її виділити мені ненадовго Ваську, щоб показати відведене для претенденток крило. Якщо вже до важливої ​​наради я не допущена (подумки пирхнула на це), то хоч корисним чимось займуся.

– Васю, а що тут відбувається? – запитала я, помітивши натовп слуг, що бігають і тягають туди-сюди якісь рулони тканин, позолочені канделябри, скрині і навіть меблі.

– Так готують кімнати для дівчат, – озвалася вона і здається збиралася щось ще додати, але вчасно прикусила язика. Ще раз хотіла назвати мене "пані відьма"?

Як чудернацько вийшло, в той момент, коли я їм представилася, я й подумати не могла, що це незабаром виявиться правдою. І що тепер мені самій треба тримати язик за зубами щоб нічого не наробити.

– А чи не надто вичурно? – пробурчала я, зазирнувши в одну з кімнат.

Там працювала чи не ремонтна бригада. Стіни обшивались оксамитом, на широкі високі вікна вішалися розкішні шовкові фіранки, підлога застилалася шикарними м'якими килимами. Та й сама кімната, являла собою швидше пристойну трикімнатну квартирку – вітальня, вбиральня та дві спальні.

– Тут же проживатимуть шляхетні пані та їхні супроводжуючі, – пояснила Вася, – для них і стараються.

– І скільки ж витрачено було на все це? – з жахом запитала я, але у відповідь отримала лише знизування плечей.

Мої гроші! Що, якщо вони вже витратили всю мою частину? Сволота королівська, Кощій-недобиток! Він же зараз почне диктувати свої умови.

– Багато, кажуть, – озвався один із працівників, що займався стінами і почув нашу розмову. – Я чув, що пан дозволив десяту частину скарбниці на це діло взяти.

Я аж рота відкрила від обурення та так і застигла. Всю мою частину? Всі мої гроші на ось це?! Чорта з два я дам це зробити! Ти подиви який спритний – ще з ліжка не встиг вилізти, а вже мої гроші витрачає. Ну, Кощій, ну тримайся!