Розділ 4

Лютику я видала чіткі інструкції – не просто не пускати до Кощія, а говорити всім, що пан пішов у своїх справах. Лікарю додатково додати – одужав, призначив зустріч на завтра, пішов. А чому входити заборонив? Не їхня справа! Можна подумати, цар повинен перед ними звітувати!

Дорогою до скарбниці, нам час від часу, зустрічалися слуги, які шанобливо схиляли голови перед своїм правителем. Приємно, чорт забирай! Сподіваюся, такими темпами мое марнославство не досягне захмарних висот. Варто пам'ятати – це не мені вони кланяються, а Кощію.

– Лучезаре, – тихо звернулася я до фамільяра, – як скарбника звуть? І як із ним розмовляти?

– Звати – Феодосій Іванович, — озираючись на всі боки, щоб раптом поруч якихось роззяв не виявилося, відповів він. – Що означає "як казати"? Словами.

– Я не про те, – і затихла. Поруч, тримаючи в руках кошик з білизною, пройшла немолода служниця. – Суворо, спокійно, як з другом? – пояснила я, коли ми знову опинилися одні.

– Суворо, – трохи подумавши відповів Луч. Різко замовк, занервував і на видиху випалив: – Дарина...

– Ваша темносте! – до нас спішно наближалася гарна молода дівчина. Світле волосся заплетене в хитромудру зачіску, з якої кокетливо вибивався довгий локон. Корсет синьої шовкової сукні вигідно наголошував на формах, а довга спідниця шелестіла при кожному граціозному кроці. – Я так рада вас зустріти!

Ох і не подобався мені її хижий голодний погляд! У блакитних очах хлюпало ціле море незрозумілих мені емоцій. Ще б облизнула свої повні рожеві губи для краще ефекту і можна було б подумати, що вона збирається мене зжерти. Або ...

Я зиркнула на Лучезара і його перелякана фізіономія говорила краще за слова. Коханка! Або яким там їх гарним словом називають? Точно, фаворитка! Слова різні – сенс той самий. І я зараз у таку коров'ячий кізяк потрапила, що не зрозуміло як викручуватися.

– Ви не раді бачити мене, мій пане? – млосно запитала вона і притулилася до мене своїми грудьми, розміру так третього. І пухнастими чорними віями – хлоп-хлоп. А я не рада! Ох як не рада!

А ще від неї йшов неприємний квітковий аромат. Точніше сказати, запах її парфумів, особисто мені, був дуже і дуже неприємний.

– Я вас не кликав, – взявши її за плечі, різко і грубо відсунула подалі від себе. Фух, навіть дихати стало легше.

– Я вас чимось засмутила? – морщить ображено свій ідеальний акуратний носик і знову робить крок назустріч, збираючись прилипнути до мене. От п'явка!

– У пана важлива зустріч, Дарино, – спробував допомогти мені Луч.

Ключове слово – спробував. Ця особа так злобно на нього зиркнула, що здавалося, якби не було мене поряд, то вона, з задоволенням, придушила б милого пухнастого фамільярчика.

Ой, не подобається вона мені. І справа тут не в якійсь жіночій конкуренції чи ворожості. Щось у ній було відразливе, гниле, брехливе. Як Кощій взагалі з нею спілкувався, вона ж наскрізь фальшива? Хоча, заради справедливості, сумніваюся, що йому була така важлива її лагідна і мила вдача. А ночами вони точно не наукові розмови вели.

– Іди, – відрізала я, – і не смій приходити, поки я сам тебе не покличу!

Відсунула її убік і впевненим швидким кроком продовжила намічений шлях. І перш, ніж завернути за ріг, обернулася. Дівчина розгублено дивилася нам услід.

– Фух, – видихнула, – ну і смердючі ж у неї парфуми. А ти чого такий задоволений? – дивлячись на Лучезара, що широко посміхався, запитала я.

– Ну і пика у Дарини зараз була! Вона ж себе вічно обливає тією поганню, що панові голову зносить. А тут – хоп і не спрацювало!

Голову зносить? Чи не феромонами панночка балується випадково? Тоді так, у бідолахи когнітивний дисонанс.

– Зараз за чимось новим побіжить, – хмикнула я і серйозно додала: – але з нею треба щось робити. Вона може бути великою проблемою.

Кабінет казначея являв собою невелике приміщення з вікном-бійницею, що погано пропускало світло, і освітлювалося лише кількома свічками. Як і в тій кімнаті, що мене поселив був Кощій, на кам'яних стінах нічого не було – ні шкур, ні картин. Тільки біля однієї з них стояв звичайний дерев'яний стіл та пара стелажів із сувоями. Ні тобі гір золотих монет, ні якоїсь схудлої скриньки. Не так я уявляла собі кабінет казначея, звісно.

Сам же Феодосій Іванович, я сподіваюся, що це він, згорбившись над черговим сувоєм, майже уткнувся носом у пергамент і щось шкрябав пером. Може, перераховував податки?

– Кхм, – кашлянула я, привертаючи увагу, так і не вирішивши, як правильно звертатися.

– Пане! – аж підстрибнув той. – У мене майже все готове, пане. Не гнівайтесь, але ж ви давали терміну до завтра.

– Я не з цього приводу, – піднявши руку, закликала його замовкнути. Потрібно буде пізніше хоч з'ясувати про що йшлося. – Мені треба відрахувати десяту частину скарбниці та зберігати її окремо від усього.

– Але як же?

– Мені однаково як! Хоч жменю насип в окремій кімнаті, хоч у скриню склади, хоч у власні панталони! 

Ух як розійшлася. Пригальмуй Ярослава, у тебе золота лихоманка почалася чи що?! Золота ще немає, а лихоманка є.

– Звичайно, пане, – опустив голову чоловік, – все зроблю.

– Головне, – не більше десятої частини, – спокійніше відповіла я. – Краще навіть трохи менше.

Я подивилася на скарбника і мені навіть шкода його стало. Блідий, втомлений, загнаний дядечко. Складно було навіть сказати, скільки йому років. Начебто й не старий, а весь згорблений, скручений. Кощій його хоч годує? Чи це дурна забаганка самого скарбника – сидіти тут безвилазно? Це також потребувало уточнення.

– Не поспішай тільки, – додала, стоячи вже на порозі. – Дороби те, що треба. Відпочинь і тільки потім приступай.

Чорт, ця збруя якось дивно на мене впливає. Чи це я така й є? Поки не було ні влади, ні грошей – поводилася по-людськи. А як тільки з'явилася хоч і тимчасова, але сила – проявилися найжахливіші риси характеру? І як із цим боротися? Та й чи потрібно це робити?