Глава 2

Він схопив мене за волосся своєю грубою, волохатою ручищею і потягнув на себе. Я тільки скрикнути і встигла, так боляче було!

– Брешеш, відьма! – прокричав він мені в обличчя і мене ледь не знудило від огидного, смердючого запаху перегару. – Відповідай, що ти зробила з паном?

– Нічого! – намагаючись врятувати себе від зняття скальпу, завила дурним голосом я.

Рятувати мене ніхто і не думав. Лучезар, з властивою йому меланхолією, з цікавістю спостерігав за скандалом, який розгорнувся на його очах. А "щелепам", напевно, ще й радість доставляло подібне поводження зі мною. Старий водив руками над Кощеєм і, здавалося, зовсім не помічав того свавілля, що творив його помічник.

Ну якщо ніхто не збирається мені допомагати, то нехай потім не скаржаться!

Удар кулаком у пах, і бидлуватий чоловік відпустив мене, вхопившись за сакральне – за своє хазяйство. А потім, не даючи йому ні розігнутися, ні зорієнтуватися, влупила з ліктя по потилиці. Саме туди, де знаходиться потилична артерія. Нокаут! Ярослава – мужик 1:0!

- Пан дав клятву, що мене ніхто не скривдить! – І виразно так подивилася в очі Лучу.

Цікаво, вони, що вже забули про договір? Чи хочуть смерті своєму господарю? А ні – в очах тварини миттєво з'явилося усвідомлення та переляк. Що дивишся, тварюка вухаста? Так-так, ви тільки-но трохи свого дорогого Кощія в могилу не звели!

– Не міг Його темність давати клятву, – підозріло косячись на мене, закряхтів старий, – якійсь жінці!

– Він не давав! – скуйовдилася рослина, але була різко перебита.

– Їй! Їй не давав! – Лучезар засмикав крилами і замахав лапами. – Батько дівчинки – нині покійний князь Олексій. На передсмертному одрі, він благав пана подбати про улюблену доньку. Хазяїн не зміг відмовити!

Ох, чує моя…кхм, душа, щось погане! Якщо князь цей відомий, то про дітей його явно всі знають. А не знають лише про…

– Байстрючка, значить! – Ось про них, так! Старий скривився і втратив до мене будь-який інтерес.

Ай най його! Навіть у іншому світі я все одно залишусь незаконнонародженою. Мало мене в нашому дражнили, що мати мене нагуляла – тепер і тут життя не буде! І якщо вдома це все було лише на словах, то тут, напевно, і відповідне ставлення. Жінка, та ще й у подолі принесена, – комбо! Вітаю Ярослава, приз найбільшої невдахи – твій!

Я невдоволено зиркнула на живність, і схрестивши руки на грудях, ображено відвернулася. Я наївна думала, що хоч одного, хай не союзника, просто товариша отримала. А он воно як, – я просто цікаве звірятко. Людина, помилкою затягнута у їхній світ.

А там, вдома залишилися... а хто, власне, там лишився? Мама померла ще кілька років тому. Сестра того ж року вискочила заміж. Чи то за турка, чи то за араба, – і поїхала за кордон. Дзвонила іноді, розповідала як у неї все чудово, як чоловік її балує. В останню нашу розмову я побажала їй щастя і кинула слухавку. Більше ми не розмовляли. Із друзів лише Ірка, – разом вечірню школу закінчували, хоча з часом наші шляхи розійшлися. Парочка колег у службі доставки, з якими щоп'ятниці дозволяли собі зайти в бар на кухоль пива. От і все. Ні житла, ні нормальної роботи, ні навіть кота.

– Ух, відьма! – Простогнав, прийшовший до тями велетень. Тримаючись за голову, він став підніматися, явно збираючись мені помститися.

– Не чіпай її, – несподівано втрутився старий, – не можна. Краще йди сюди, та зілля подай з поранника! А ти, дівко, – звернувся він до мене, – тягни чисті простирадла!

Чорт, сама ж назвалася служницею, тепер чого скаржитися. Знати б ще де ці речі!

– От же дурепа, – пробурчав Луч і підлетів до мене, – пішли проводжу! Але врахуй, – показую один раз. Не запам'ятаєш – висічуть!

Стільки глузливих коментарів спало на думку, а жодного сказати не можна.

– Клятву краще вимагай з цих, – крізь зуби, ледве чутно промовила я біля самих дверей – бовдур крилатий! Щоб не балакали про самопочуття пана. А я вже якось сама знайду.

Де знайду – поки не знаю. Але кинувши принизливий погляд на звірину, я на самоті покинула спальню.

Вийшла та зрозуміла, що знову дала маху. Ну, показала характер, молодець! А йти куди? Праворуч – темний коридор, ліворуч – теж темний коридор. Освітлення як такого немає, – тільки вдалині мляво поблискував вогник. І думки в голові, важкі, гнітючі, – ті, що успішно виходило ігнорувати, тепер наче всі нагадали про себе. Пройшовши з десяток кроків у бік вогню, я притулилася до холодної стіни лобом і прикусила губу до болю, не дозволяючи собі заплакати. Я могла скільки завгодно хорохоритися, нападати і захищатися – звикла вже, за стільки років. Але все ж таки, я чудово розуміла, один невірний крок – і не врятує мене ні договір з Кощієм, ні моя бравада.

– Ей ти! – вирвав мене з полону зневіри, дзвінкий роздратований голос "щелеп". – Чого тут встала? Ось мав рацію Лучезар – дурна! Потрібно лише стежити за тобою!

Вдих-видих. Відпустило…

Коли ми повернулися, лікар уже віддав пергамент із рекомендаціями Лучезару, а мені велів змінити простирадла. Пробурчав ще щось собі під ніс, – я, на жаль, не розчула, – і пішов. Помічник його, порівнявшись зі мною, схопив мене за лікоть і стиснув з такою силою, що я побоялася він мені і кістки переламає.

– Ще зустрінемося, відьма! – обдавши мене смердючим подихом, відштовхнув убік і нарешті теж пішов.

Потираючи забите плече, я крізь зуби прошипіла кілька неприємних лайок про цього бугая. Шпурнула в бік ліжка простирадла і сіла за стіл, закинувши на нього ноги.

– Що дивитеся, звірі? – спідлоба сердито подивилася на приголомшені морди. – Змінюйте постіль! Чи ви думаєте, що я це робитиму?

Може, вони й хотіли заперечити, але промовчали. Переглянулися, пошепотілись і почали намагатися щось зробити. А я навіть і не думала їм допомагати, самі, все самі. А то й відбір проведи, і терпи нападки. Дулю з маком вам!

Закинувши голову назад, дивлячись на темну химерну стелю, я стала розмірковувати з чого мені починати взагалі. Насамперед, мабуть, потрібно вивчити замок та місцевість. Тільки як це зробити і не нарватися на чергові проблеми на свою дупу, я поки що не знала.