– Пане, – огидним котячим голосом сказало дивне створіння і випустило гострі пазурі, – якщо ви накажете, я одразу позбавлю вас цієї проблеми!
А на вигляд такою милою здавалася. Скотина пухнаста! Це мене вона назвала "проблемою"? Щоб тобі клаптиком шерсті подавитися, коли будеш визизуватися! Але все ж таки стало страшно.
– Не можна! – розкотистим басом виплюнуло якесь страхопудало, схоже, той самий "пан". Та ще й так сумно, ніби це я винна у його невдачі. Але щось мені підказувало, – є якась деталь, що заважає йому мене позбутися. Інакше, мабуть, від мене вже й спогади не лишилося б!
– Хазяїне, може провести ритуал ще раз?
Звідки голос? Я закрутила головою в пошуках джерела звуку, та так і завмерла з розширеними очима. Рослина! Матінко рідна, розмовляюча рослина! Схоже на мухоловку, тільки якийсь гібрид-переросток. І бігає за допомогою коріння, як люди ногами. А може я просто збожеволіла і в мене не малі такі галюцинації? Так, точно! Начиталася дурні і моя психіка не витримала. Або мене викрали психи і чимось напоїли. Ну не могло ж зі мною такого трапитися, правда?
– Думаєш, я не намагався? – сердито рикнуло чудовисько і вдарило масивним кулаком по столу. Виразно почувся хрускіт дерева, але стіл залишився цілим. Магія, не інакше! – І часу немає. Відбір уже не можна скасувати!
"Серйозно?! Господи!", – подумки мученицьки простогнала я. І якби наречений хоч симпатичний. Так ні ж – страшко ще те! Жахлива морда - ніби на залізний череп начепили високу, п'ятикутну корону. Ні очей, ні рота, ні носа не видно – суцільна лякаюча темрява. Сам високий і худий, наче його три роки не годували. І взагалі, він надто сильно нагадував одного фольклорного персонажа. Не хочу!
– Слухай сюди, - підійшов він до мене і міцно стиснув мою щелепу. Боляче ж, тварина ти така! – Зробиш, що я скажу і повернешся додому живою. Ясно?
"Живою? Тобто неушкодженою, цілою та здоровою не мається на увазі?!" – проскочила страшна здогадка.
– Я запитав – тобі зрозуміло? – рикнув він і наблизив своє обличчя ще ближче, так, що я могла відчувати його подих.
Довелося ствердно кивнути. Не важливо, хто з нас псих – він чи я. Він сильніший, агресивніший і явно набагато зліший. Слухаємо, киваємо, як китайська болванка, а що далі робити – придумаємо потім!
– Я повинен був провести відбір наречених і, на мій превеликий жаль, перенести або скасувати цей захід немає можливості. Тож ти проведеш його замість мене!
Не зрозуміла. Що я маю зробити? А бобром йому не обернутися? Я навіть про страх забула, так образилася. І взагалі, я може і не Міс Світу, але порівняно з ним, навіть на Міс Всесвіт можу претендувати! Може він не лише страшний, а ще й сліпий? Якщо вважає, що нас можуть прийняти за одну людину.
Мабуть, мої емоції надто яскраво відбилися на обличчі. Тому що цей страхолюд роздратовано рикнув і, нарешті, витягнув кляп у мене з рота.
– Говори, жінко! Я дозволяю! – махнув зарозуміло мені рукою, немов роблячи велику ласку.
– Що говорити? – замість добірних матів і заперечень, що рвуться назовні, запитала я. Вчасно згадавши, що повернути обіцяли живою. Про цілу не було жодного слова. Це не можна забувати.
– Ну так, – втомлено зітхнув він і гордовито пирхнув, – жінка ж! Що ж ви такі дурні?
– Теж мені, абсолют розуму знайшовся, – пробурчала собі під ніс і прикусила язика. Халепа, от правда дурепа!
– Що ти там бурмочеш? – гидливо перепитав він, ніби я набридлива комаха, яку, за певним збігом обставин, не вдається прихлопнути. Дрібна рогата тварина, ось він хто!
– Запитую, з чого ви взяли, що я зможу вас підмінити? – Якомога спокійніше сказала я, подумки згадуючи настанови подруги – з психами не сперечаються, їм підтакують і, при першій ліпшій нагоді, б'ють по голові. Чи там не так було?
– А чому ні? – хмикнув він і окинув мене оцінюючим поглядом.
– Хоча б тому, що в мене груди! - Ображено видала я. Нехай двієчка в пушапі, але ж є! Та й взагалі – я жінка! І це мене він назвав тупим?
– Це неважливо, – відмахнувся він від мене, як від настирливого комара, клацнув кістлявими пальцями, і я відчула, як мотузки, що зв'язують мене, зникли.
Ні, це вже занадто! Моя нервова система вже надсилає сигнали у вигляді головного болю. Ще одне потрясіння і я точно втрачу свідомість. Прямо як у нелюбимих мною мильних операх, хай їм грець!
– Як я можу звертатися до вас? – поцікавилася мимохідь, розминаючи зап'ястя, що страшенно затекли.
– Його темність Кощій! – Прямо перед моїм обличчям, занадто різко, вискочила та сама розмовляюча рослина.
Ну що ж, до зустрічі свідомість – привіт непритомність!
Прокинулася я з диким головним болем, ніби після пристойної пиятики. Хоч я й не п'ю, але, за розповідями колег, саме так вони себе вранці і відчували. Мученицьки скаржачись, я насилу сповзла з ліжка.
– Ох, чого ж так болить? – Прямо як моя бабуся пробурчала я. А мені всього лише двадцять два! – І чого так темно?
А крім того, було страшенно незручно. Раніше така зручна нічна сорочка, зараз чомусь здавалася страшенно неприємною та грубою до тіла. І ще було досить холодно. Переступаючи з ноги на ногу, я раптом зрозуміла – я не вдома! Це не моє нове ліжко з ортопедичним матрацом, не мій одяг і не моя підлога, зрештою!
У паніці я спробувала хоч щось розглянути, але довкола була лише темрява, мов мене в бункер без вікон засунули. Обережно, впавши на четвереньки, я навпомацки повзала навколо, намагаючись знайти спочатку стіну, а потім – вимикач, але натрапила тільки на важку, грубу тканину. Потягнувши її на себе, я зрозуміла дві речі. Перше – це була штора. А друге – вона кріпилася на такий карниз, який ледве мене не прибив. Гуркіт піднявся знатний! Але тепер я змогла, нарешті, озирнутися.
Сказати, що очманіла - нічого не сказати. Я ніби потрапила до середньовічного замку. Хоча, чому "ніби"? Я й потрапила! Відразу ж згадалося і страхолюдище, і його квіточка-переросток, і звірина, що мене позбутися запропонувала!