1

У сусідньому будинку безперечно хтось є! Я прилипаю до вікна і, мов зачарована, спостерігаю за тим, як запалюється світло спочатку в коридорі, потім на кухні, а потім, за кілька хвилин, обережно блимає лампа на другому поверсі. Там кілька кімнат, я їх чудово пам'ятаю. Спальня Кіри Олегівни та Сергія Володимировича. Наступна — кімната їхнього старшого сина Дем'яна. І останнє віконце — те, в якому нескоро зійде сонце.

Там жив Святослав, мій найкращий друг.

Але будинок Бондарів давно пустує. У ньому півроку ніхто не живе. Тому світло у вікні так сильно привертає мою увагу.

Шалена, ірраціональна надія вибухає всередині, вона просочується в кожну клітинку, наповнює отрутою вени та артерії. Я слабовільно їй піддаюся. Накидаю на плечі легку курточку, засовую ноги в босоніжки і тихенько відчиняю двері, щоб не розбудити бабусю.

Але варто мені трохи сильніше смикнути ручку, як лунає неприємний скриготливий звук. Чорт, ну коли тато поставить нові двері? Ці постійно скриплять!

— Лано, ти куди? — схвильовано питає бабуся. Вона напрочуд чуйно спить.

— Повітром свіжим подихати хочу. Я буду на подвір'ї.

— Тільки одягайся тепліше, гаразд? І далеко не йди.

— Добре, — говорю я і акуратно зачиняю за собою двері. Бабуся з найменшого приводу хвилюється, їй ніби подобається нервуватись і не спати ночами.

Я майже не збрехала, коли сказала про свіже повітря та прогулянку подвір'ям. Щоб потрапити в будинок Бондарів, потрібно лише перестрибнути через два паркани. Я так раніше робила. І завжди вдало.

Невже вони повернулись? Я скучила за говіркою Кірою Олегівною і за усміхненим Сергієм Володимировичем. Вони дуже добрі люди, і до мене ставилися як до рідної доньки.

Підходжу до паркану, хапаюся за нього руками та підстрибую. Здається, навичка ще залишилася. Я приземляюсь і, втративши рівновагу, зариваюсь долонями в мокру траву. Окей, за рік я перестала бути спритною та сильною.

Другий паркан долаю без затримки. І зупиняюся. Це той самий двір, де ми зі Святославом секретничали та пили чаї. Він любив ганпаудер, а мені було байдуже. Аби тільки слухати розповіді кращого друга і у відповідь скаржитися йому на свої дрібні на той момент проблеми. Докучлива бабуся, мама, що вічно працює, байдужий батько. Боже, зараз це все здається таким дитячим та надуманим!

Притискаю руку до грудей, зажмурююсь. Я знаю, що магія не працює, але так хочеться повірити у неможливе! У те, що Святослав якимось чудом вижив і повернувся додому.

Розплющую очі і торкаюся холодної дверної ручки. Пальці досі вологі після трави, а тілом біжить озноб. Це нервове. Я без попиту вторгаюсь у чужу обитель. Якщо всередині не Бондарі, тоді нова сім'я купила цей затишний будиночок. І старі спогади назавжди залишаться лише спогадами.

А ще мене можуть у поліцію відправити, якщо приймуть за дрібну злодюжку.

Заходжу в дім. Жмурюся від надто яскравого світла, а потім долонею рот закриваю. Пусто, як же тут пусто! На стінах не висять картини, а на підлозі немає килимка для ніг із написом «Ласкаво просимо». Ніякого одягу на вішалці, жодного взуття в передпокої. І повітря сперте, мабуть, будинок давно не провітрювали. Та й кому це робити?

Зазираю на кухню. Відкриті шафки, у деяких навіть посуд залишився. Не зупиняюся тут, інакше картинки минулого наваляться задушливою лавиною. У вітальні темно, тому я піднімаюсь на другий поверх, туди, де горить світло невідомого походження.

Кімната Кіри Олегівни та Сергія Володимировича замкнена. Як і спальня Дем'яна. І лише одні двері відчинені.

Я зазираю туди. І здригаюся, коли бачу силует, що до болю нагадує силует мого найкращого друга. Той самий зріст, той самий колір волосся, та сама синя сорочка. Цього не може бути!

Тихий здавлений звук виривається з мого рота. Хлопець, що стоїть переді мною, обертається, і я розумію, що це не Святослав, а його старший брат. Дем'ян.

Ми перетиналися лише один раз, але ще тоді я здивувалася зовнішньою схожістю двох братів. Обидва високі, широкоплечі, зеленоокі, з упертим підборіддям і глузливою усмішкою. Дем'ян не звернув на мене жодної уваги, зачинився у своїй кімнаті і не вийшов на сімейну вечерю. Святослав по секрету сказав, що брат має якісь проблеми в особистому житті. З дівчиною, начебто, посварився. Того дня мені було начхати на старшого Бондаря та його любовні переживання.

— Це ти… — сумно говорю я і опускаю очі.

На кілька секунд я повірила, що Святослав знайшовся і приїхав до рідного дому. Яка дурість!

— Розчарована? — з розумінням питає Дем'ян. Його голос тихий і ніби надтріснутий.

— Так.

— Ну, вибач, що розчарував своєю появою.

— Що ти робиш у кімнаті Святослава?

Стискаю і розтискаю кулаки, як і раніше дивлюся в підлогу, щоб не зустрічатися поглядом з тим, хто так сильно нагадує кращого друга. Я не витримаю.

— Хочу… згадати його.

— Навіщо? — роздратовано скидаю голову. Йому зайнятися нічим? Захотів роз'ятрити стару рану? — Ти що, мазохіст?

— А ти взагалі хтось така, щоб ставити мені подібні запитання? — зло кидає Дем'ян. — І що ти робиш у чужому домі?