Вступ

Кажуть, від кохання до ненависті — один крок.

Але ніхто не говорить, скільки ночей ти проведеш у сльозах, перш ніж зробиш цей крок.

⠀

Спочатку все було так, як у кіно.

Його усмішка. Його погляд. Його “залишайся ще трохи”.

Ми пили каву на кухні, говорили до світанку, сміялися з дрібниць.

Мені здавалося, що я нарешті зустріла людину, з якою не треба було бути «зручною» — просто бути.

⠀

Я впустила його у свою квартиру. У свій простір.

Ми почали жити разом. І перший час усе справді було добре.

⠀

А потім щось змінилося.

⠀

Його усмішка згасла.

Погляд став холодним.

А слова — рідкісними.

⠀

Він мовчав.

⠀

Не кричав, не зраджував, не тікав. Просто — мовчав.

⠀

Я намагалася говорити, витягти з нього хоч щось.

Але що більше я питала, тим глибше він занурювався в себе.

⠀

А я сиділа ночами на підлозі в коридорі й плакала, притискаючи коліна до грудей. Плакала не від болю — від невідомості. Від того, що не розуміла, чому. Що сталося. Де я помилилася.

⠀

Його тиша була гіршою за будь-які звинувачення.

⠀

І тоді я зрозуміла, що більше не можу так. Що ця квартира, мій дім — перетворився на місце, де я зникаю.

⠀

Я дивилася на нього й не впізнавала. Це вже був не той чоловік, якого я кохала.

⠀

І я сказала:

— Збери всі свої речі. І забудь цей дім.

⠀

Він мовчки пішов.

⠀

Без сцени. Без боротьби. Без «повернуся».

А я стояла біля дверей і дивилася, як за ним зачиняються не просто двері, а цілий розділ мого життя.

⠀

Це не був фінал із фільму.

Це був мій початок.

⠀

Початок після зламаного кохання.

Після тиші, яка кричала гучніше за будь-які сварки.