Розділ 3. Напівправда

Ейден не здивувався, що Люціан де Ревенхольд прибув так пізно. Скоріше відмітив це як ще одну характерну деталь. Від людини з такою репутацією варто було чекати саме подібних речей — вчинків, які трохи збивають з пантелику й не завжди вписуються в рамки пристойності.

І все ж він був радий його бачити. Дуже радий. Саме з цим чоловіком Ейден пов’язував надію на те, що його багаторічна тривога й постійні сумніви нарешті розвіються.

Та радість межувала з осторогою. Таємницю Лайли він досі не відкривав нікому.

Нікому — окрім Евеліни.

І це досі здавалося йому дивним. Він і сам не міг би пояснити, чому довірив їй те, що так старанно оберігав. Чому з цією неправильною, надто живою, надто емоційною нянею розмова про дітей далася йому легше, ніж із будь-ким іншим. І чому, попри всі пригоди, які з її появою в домі обрушилися на нього суцільним потоком, він не став довіряти їй менше.

Такої беззастережної довіри він не збирався дарувати більше нікому.

З Люціаном він був іншим. Зібраним. Обережним. Закритим. Він уважно спостерігав за гостем і не поспішав переходити до суті.

Люціан де Ревенхольд виявився саме таким, яким Ейден його уявляв — і водночас не таким.

Високий, статний, років п’ятдесяти, чисто поголений, з охайними бакенбардами та спокійними рисами обличчя. Одягнений акуратно, але непоказно. Жодної демонстративної розкоші — ні золотих браслетів, ні масивних перстнів, ні позолочених кишенькових годинників. Він рухався безшумно, говорив майже м’яко, майже привітно. Жодної зверхності, якої можна було б чекати від представника могутнього древнього роду. Якби не знати, ким він є насправді, його легко можна було б прийняти за того, за кого він себе й видавав — прискіпливого архіваріуса, людину, для якої світ складається з каталогів, дат і охайно впорядкованих томів.

Розмова почалася з дрібниць.

Ейден вимовив увесь необхідний набір ввічливих фраз, доречних у такій ситуації.

— Дякую, що відгукнулися на мій лист. Сподіваюся, дорога вас не сильно втомила?

— Дороги втомлюють лише тих, хто не знає, навіщо їде, — усміхнувся Люціан.

Бесіда текла м’яко, без напруження, та щось було не так.

Гість не дивився на Ейдена. Його погляд ковзав — по письмовому набору, по краю столу, по темному вікну, за яким лежала зимова ніч. Можливо, це був звичний прийом чорного мага — не відкривати нікому свого погляду. Та все ж це насторожувало.

І коли настав час говорити про головне, Ейден… не зміг. Просто не зміг вимовити ім’я доньки. Своєї по-дитячому наївної й такої вразливої крихітки. Не зміг навіть подумки допустити, що ця майже незнайома, небезпечна людина торкнеться її таємниці.

І знову — зовсім недоречно — в пам’яті спливло обличчя Евеліни. Пригадалося, як легко він наважився впустити її у найпотаємніше. З яким здивованим обуренням вона дала йому клятву мовчати. Здається, сказала щось на кшталт: як він узагалі міг припустити, що з клятвою чи без неї вона зробить хоч щось, що може нашкодити дитині?

Тоді він іще не знав, що тут і їжакові ніхто не зможе нашкодити, поки вона поруч.

Люціан — людина зовсім іншої природи. Зовсім. Але втрачати нагоду отримати допомогу від того, чий магічний дар не має рівних, Ейден усе ж не хотів.

Він вдався до маленької хитрості. Розповів напівправду.

— В особняку відбувається щось дивне, — сказав Ейден, ретельно добираючи слова. — Я підозрюю, що це може бути пов’язано з чорною магією. Майже впевнений. Але джерело — хто або що — мені невідоме.

Люціан повільно кивнув, наче почув саме те, чого й чекав.

— До мене доходили чутки про дивні речі в цьому домі. І, зізнаюся, я здогадувався, що розмова піде саме в цьому напрямку.

Він таємниче додав, що деякі будинки накопичують у собі сліди старих рішень і минулих домовленостей. І щоб зрозуміти причину, йому знадобиться час. Можливість перебувати в домі. Розмовляти зі слугами. Спостерігати.

Вони швидко дійшли згоди: Люціан залишиться під виглядом архіваріуса, найнятого для впорядкування бібліотеки й архіву. Працюватиме по кілька годин на день. Не привертатиме зайвої уваги.

— Гадаю, мені знадобиться близько тижня, а може й менше, — окреслив він термін. — Джерело буде знайдено, і ви отримаєте найдетальніші рекомендації, як розв’язати проблему. Подібна робота для мене звична. Як, утім, і для будь-якого Ревенхольда. Нам доводилося мати справу зі значно небезпечнішими речами.

А тоді, ніби між іншим, цілком буденно — він додав, що, крім основного завдання справді займеться бібліотекою. Впорядкування старих книг — його улюблена справа. Тим паче, що бібліотека Греймонтів, якщо вірити чуткам, містить цінні рідкісні примірники.

— Чого ви хочете за свою послугу? — спитав Ейден, коли всі деталі було узгоджено.

— Гроші мене не цікавлять, — Люціан уперше подивився просто на нього. Погляд був темний і спокійний. — Думаю, я заслуговую на іншу винагороду. Пообіцяйте, що подаруєте мені будь-яку книгу з вашої бібліотеки — ту, яку я сам оберу.

Книгу зі спадку Греймонтів? Усі вони були для Ейдена дорогі. Але…

Він придумав хорошу перевірку для Люціана, коли не назвав, хто саме є джерелом чорної магії. І якщо Люціан зможе зрозуміти, що справа в Лайлі, і якщо зможе допомогти їй опанувати дар, то він заслуговуватиме не на одну, а на всі книги.

Сьогодні, коли Ейден був на відкритті снігового містечка, коли побачив, яке задоволення отримують лірейські діти від спільних зимових розваг, він дуже гостро відчув, наскільки права його неправильна няня. З якою запальністю вона доводила йому, що близнюкам потрібно бути серед інших дітей, з яким завзяттям переконувала, що не можна позбавляти їх безтурботного дитинства.

Якщо… якщо Люціан допоможе Лайлі, усе це стане можливим.

— Добре, — відповів Ейден. — Якщо проблему буде вирішено, ви зможете обрати будь-яку книгу.

Коли гість пішов, Ейден поглянув на годинник — і не повірив власним очам. Стрілки показували другу ночі. Скільки ж вони розмовляли? Як могло непомітно минути стільки часу?