Глава 20. Домінантний ген

Глава 20. Домінантний ген

Зазвичай відьми та чаклуни бачать один одного здалеку. Аура магії, притаманна кожному, хто має бодай краплю дару, світиться поміж людей, ніби вуличний ліхтар у похмурий день. Іноді подібне сяйво можна сплутати з великим таланом, харизмою чи іскрою митця, яка часто-густо супроводжує творчих людей. 

Цього разу щось пішло не так. Віра спробувала знайти колегу по ремеслу в натовпі, щоб привітатися, але її спіткала невдача. Харизматичні інфлюенсерки, обдаровані співаки та поціловані Фортуною багатії світилися в залі, немов іскри від святкового вогнища у нічній темряві. 

Годі було й шукати когось у цьому розмаїтті барвистих світляків. Щоб розвіяти або підтвердити здогадки, Віра вирішила перевірити всіх особисто. Все одно треба ходити поміж людей та спілкуватися, тож відьма вирішила використати цей час із користю. Але й тут не пощастило. 

То бармен зупинив її й спитав, чи можна додати дорогий скотч до коктейлю (чого питати? він же стоїть у відкритому барі!). То покоївка вирішила уточнити, чи готувати додаткові рушники та серветки (звичайно треба, і побільше!). Але коли до неї підійшов кухар із питанням, коли виносити десерти, вона попросила зачекати. 

Відчуття чиєїсь магії поруч бентежило. Липким павутинням воно то виринало, ховаючись за чужими обличчями, то знову розчинялося у ліричних звуках скрипки, змушуючи здригатися. Зрештою Віра покинула цей задум. 

«І так уже кола по залу набігала в кращих традиціях Вальки», — подумала вона, зупинившись біля улюбленої картини, щоб сконцентруватися. 

Ні, нічого дивного відчути вона так і не змогла. Хвилювання за подруг могло й затьмарити її третє око, тож треба було перевести подих. 

— Вишукано, але похмуро. Щось у стилі поп-арт більше пасувало б до атмосфери вечірки. Щось у стилі поп-арт більше пасувало б до атмосфери. Ви як вважаєте? — запитав глибокий жіночий голос позаду неї. По шкірі пробігли мурахи, але Віра подумки нещадно їх розчавила та відповіла, не повертаючи голови: 

— Тут немає нічого зайвого. На одному полотні змішалися крихкість буття, неминучість смерті та ілюзорність мирської сили. Проте троянди ще квітнуть, і в пісочному годиннику вдосталь часу. Тож шоу повинно тривати, поки пісок сиплеться крізь скляне гирло. 

— Натюрморт у стилі ванітас не кожен повісить у власній вітальні. Робота когось із фламандців? — запитав голос і відразу сам дав відповідь: — Чудова копія. Я оцінила. 

Віра розвернулася, щоб пояснити цій великій мистецтвознавиці, що в цьому будинку немає жодної копії, та осіклася. 

Вік більшості запрошених на урочистий захід дам було важко зрозуміти з першого погляду. У когось цьому заважав густий макіяж, який додавав потрібну кількість років, декого рятували косметичні засоби, допомагаючи стерти з обличчя не один десяток. Тут ситуація була геть складною та неоднозначною. Скільки насправді було цій конкретній жінці не знали навіть в СБУ. Віра за це ручалася. Після роботи майстерних рук пластичних хірургів дізнатися справжній вік незнайомки можна було хіба що по ДНК. 

Та й це не стало головною неприємністю для Віри. З-під білих від пергідролю брів на неї дивилася пара холодних очей, у яких ховалися тіні небаченого масштабу. Відьма. І доволі могутня, якщо не сама… 

— Аполлінарія, але для тебе можна просто Поліна, — промовила вона, простягнувши доглянуту руку, що сяяла білизною, мов сонячне світло. — Рада бути запрошена у твій дім, сестро. 

Високий підбор лодочки Prada підступно підкосився, і всупереч власній волі Віра приклонила коліно перед жінкою. Якщо диявол справді носить цей бренд, то зараз вона щиро йому співчувала. 

— Я теж рада вас бачити, пані, — прошепотіла Віра, випрямляючи спину. — Чому ви тут?

Голос звучав стримано, але всередині все кипіло. Здивування, відчуття небезпеки та цікавості змішалися в п’янкий, інтригуючий коктейль. Що верховна відьма забула на її прийомі? Здивування та небезпека переплелися з цікавістю, мов отруйні трави в келиху.

— Де твоя гостинність? — підняла брови Поліна, поправивши вибілене до кольору вапна волосся. — З фонду мого покійного чоловіка фінансуються проєкти твого. Пташки наспівали, що цього разу замість безголової ляльки Йосип обрав когось цікавіше. Але ці пташки самі не сильно відрізняються розумовими здібностями, тож я вирішила розвідати обстановку самотужки. 

Хто з них більше схожий на фарбовану ляльку, Віра уточнювати не стала. Довга сукня із золотавими металевими вставками перетворювала Аполлінарію на одну з тих декоративних статуеток античних богинь, які виставляють у вітринах антикварних лавок. Ніби й гарно, але до приступів нудоти штучно та шаблонно. Гарна підтяжка врятує від невідворотного впливу часу, але треба ж знати межу, щоб не перетворитися на консервовану рибу.

— Меншого я від тебе й не очікувала. Обдаровані самородки здобувають успіх частіше за інших, — загадково посміхнулася Аполінарія, — Усі чомусь вважають, що найсильніші відьми повинні мати довгу родословну. Та ти не гірше за мене знаєш, що магії байдуже на умовності.

На гладенькому від постійних уколів ботоксу лобі не з’явилося жодної зморшки. Проникливі очі Поліни говорили одне, пухлі від імплантованих філерів вуста — інше, а міміка вирішила зовсім промовчати. Відьомське бачення на неї не діяло, тож зрозуміти щирість верховної відьми було важко. Ніби з пластиковим манекеном розмовляєш, а не з живою, пронизаною силою жінкою.